Д. І. Мозуленко

СТАВЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УСРР ДО ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ (1920-ТІ РР.): ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Радянський період нашої історії розглядається науковцями передусім крізь призму різнобічних дій держави, які змінювали ситуацію в країні. Проблема ставлення населення до яких-небудь державних заходів не набула в історіографії самостійного характеру. Якщо в дослідженнях інколи зустрічаються приклади ставлення населення до дій держави, то вони мають додаткове та пояснювальне значення для характеристики цих дій. Таке ставлення визначається розумінням авторитарної суті радянської державності, для якої була характерна розвинута система контролю держави над населенням, розумінням слабкості та нерозвинутості недержавного суспільного погляду на розвиток країни. Але впродовж усього періоду свого існування радянська держава, як і інші стійкі державні утворення, простежувала різними засобами ставлення населення до державних заходів, визначаючи рівень незадоволеності або підтримки їх. З іншого боку, можливість прослідкувати ставлення населення надає прекрасну можливість для вивчення етнонаціональної психології різних народів, побачити рівень впливу на них засобів масової інформації, пропаганди, чуток. Усе це надає можливість визначити як окрему наукову проблему питання ставлення населення до даних державних заходів, але при цьому треба розуміти великий рівень суб'єктивності можливого матеріалу для дослідження.

Мета даної статті полягає у визначенні шляхів знаходження матеріалу для аналізу ставлення населення до політики коренізації та у спробі його класифікації.

В історіографії питання ставлення населення до політики коренізації не набуло самостійного значення, але його елементи зустрічаються у багатьох наукових публікаціях, де вони пояснюють та надають практичного забарвлення теоретичним положенням. Таке застосування використовується як в монографіях, наприклад «Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект» [1, с.127, 134], В.М. Букача «Политика украинизации в першій половине 20-х гг.» [2, с.25, 26], І.М. Кулініча, Н.В. Кравця «Нариси історії німецьких колоній України» [3, с.211-212, 220], так і статтях багатьох дослідників, наприклад, П.І Соболь [4, с.97, 100-101; 5, с.17-19; 6, с.87], П.І. Соболь та О.Г. Бакалець [7, с.172], Л.Д. Якубової [8, с.31, 33; 9, с.75.], В.О Стремецької [10, с.39-40; 11, с.77-78], Ідріса Н.І. [12, с.70; 13, с.131], П.М.Бондарчука та В.Г. Шарпатого [14, с.260-262], Я.В. Верменича [15, с.295], О. Войналовича [16, с.173], Я.Р. Дашкевича [17, с.59], В .В. Масненка [18, с.224, 230, 238], В.М. Сотніченка [19, с.19-21], В.Ю. Шевцової [20, с.163-164] та інших.

Питання ставлення населення Півдня УСРР до політики коренізації треба розглядати на основі джерельної бази, яку можна розподілити на наступні групи:

Матеріали, які використовували центральні органи партії та держави для формування та коректування політики коренізації (наприклад: тексти докладів керівників різного рангу, інформаційні та статистичні докладні записки, висновки щодо обстеження окружних установ та інше - ЦДАГО та ЦДАВО);

Матеріали губернських та окружних партійних, радянських, профспілкових установ, які надсилалися до центру та показували стан проведення політики коренізації і ставлення населення до неї (наприклад: протоколи губернських та окружних з'їздів, нарад та інших заходів, доповідні записки про положення на місцях, переписка між центральними та губернськими (окружними) осередками різних установ і т. д. - ЦДАГО, ЦДАВО, обласні архіви);

Інші матеріали губернських та окружних партійних, радянських, профспілкових установ (наприклад: протоколи засідань комісій по українізації та роботі серед національних меншин установ різного рівня, листування між районними та окружними осередками однієї установи, результати обстеження рівня українізації серед службовців установ та інше - обласні архіви);

Матеріали преси (передусім газет).

Політика коренізації, як напрямок внутрішньої політики радянської влади, викликала різнобічну реакцію населення. Це ставлення було викликано як діями самої влади, так і тим змістом, який несла ця політика. Політика коренізації в умовах України розподілялася на два напрямки: українізація та коренізація національних меншин (політика щодо національних меншин). Аналіз архівних та опублікованих джерел щодо ставлення населення до обох напрямків політики коренізації показує, що в документах краще простежується ставлення міського населення до політики українізації та ставлення сільського населення до політики коренізації національних меншин. Це викликано наступними причинами:

Політика українізації по суті була міським явищем, бо в адміністративному плані українізація проходила в республіканських, губернських та окружних партійних і державних установах; саме тут вона знаходилася під найбільшим контролем центра, що викликало й відображення в партійних, радянських, профспілкових документах та в пресі. Українізація районних та сільських осередків проходила та контролювалася з меншою напругою, бо українські сільські райони швидко та в основному безболісно переходили на роботу українською мовою, а в районах з компактним проживанням національних меншин українізація, не завжди безболісно, була замінена на національну коренізацію. Є свідчення про конфлікти стосовно проблеми використання тієї чи іншої мови в національних та українських сільрадах, але вони носять в основному вигляд адміністративних повідомлень про перекручення мовної політики, використовувати їх у вигляді джерела про ставлення населення до політики коренізації не дуже обґрунтовано.

Елементи політики коренізації щодо національних меншин в міському середовищі знаходили своє відображення в документах та в пресі. Це стосується заходів по обслуговуванню компактної маси представників однієї національної групи у містах. Треба зауважити, що стосовно політики коренізації національних меншин у містах Півдня УСРР свідчення стосуються передусім єврейського населення, тому що національної політики щодо росіян в російськомовних містах до 1927 р. (до Першої Всеукраїнської наради щодо роботи серед національних меншин, яка проходила 8-11 січня