З. І. Гриценко

РОЛЬ ХАРКІВСЬКОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ У КОНСТРУЮВАННІ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ У ПОСТРАДЯНСЬКУ ДОБУ

Вивчення процесу формування національної ідентичності у різних регіонах України є актуальним завданням, бо зумовлене такими факторами як поява і розвиток сучасної української держави, пошук шляхів забезпечення суспільної стабільності, подальшої інтеграції країни у глобальний світ. Проблеми націєтворення цікавлять не лише політологів чи соціологів, представники історичної науки теж докладають свої зусилля для вивчення цього питання.

Національна ідентичність не є лише наслідком біологічної спорідненості того чи іншого народу. З давніх часів етнічна особливість народу сформувалася внаслідок пристосування певної групи людей до конкретних природних умов проживання. У новий час вирішальну роль у процесі формування національних ідентичностей відігравали політичні та конституційні ідеї, які сповідували провідні верстви тодішнього суспільства - буржуазія, що зароджувалася. Наприклад, у ХУІ-ХУІІ ст. прусська урбанізована еліта розвивала свої політичні ідеї у польському контексті і пруссаки сприймали свою ідентичність як "частину готсько-сарматської сім'ї націй". А вже на початку ХУІІІ ст., особливо після коронації Фрідріха ІІ як короля Прусії у 1701 р. сарматські пруссаки стали німецькими пруссаками нового часу [1, с. 200]. Інший приклад, уже з нашої історії. У межах сучасного Харківського регіону у другій половині ХУІІ ст. кочувала калмицька орда, від якої жителі міста Чугуєва відкупалися тваринами і хлібом. Після закінчення Азовського походу Петро Перший наказав калмикам, що брали участь у поході, перейти на постійне місце проживання у м. Чугуїв, де їм була виділена земля у слободі. Згідно з переписом 1710 р. у Чугуєві були сім'ї "новохрещених калмиків". Пізніше ця етнічна група асимілювалася, перейняла християнські імена: Данило, Василь, Наталя, Іван та ін. Калмики "зливалися з російськими племенами, втрачаючи калмицький тип свій" [2, с. 54-55]. Аналогічні приклади, які б свідчили про зміни у сприйнятті своєї національної ідентичності тими чи іншими етнічними групами чи цілими етносами у різні часи історії, можна наводити і далі.

Кардинальні події, пов'язані з крахом соціалістичної системи та розпадом Радянського Союзу, не могли не вплинути на відчуття і визначення національної ідентичності населення, що проживало на території колишньої Української РСР, а з 24 серпня 1991 р. суверенної України.

У доробку української історіографії є багато праць, присвячених питанням формування нації, націоналізму, національної ідентичності. Домінуючою у сучасній українській літературі, за висновком Г. Касьянова, була "примордіалістська" версія націогенези українців, коли дослідники прагнули знайти якусь незмінну сутнісну ознаку ідентичності, яку можна було б виділити протягом всієї історії України [3, с. 266]. Таку симпатію суспільствознавців до цього напрямку можна пояснити існуванням двох значень слова "нація" - як спільноти і як суспільства. Як визнано соціологічною наукою ще з часів публікації книги Ф. Тенніса "Спільнота і суспільство" (Gemeinschaft und Gesellschaft, 1887), нація як спільнота породжується інстинктами, почуттями, органічними відносинами, а нація як суспільство визначається раціонально організованими соціальними інститутами [4, с. 41]. Цим поглядам співзвучна і теорія А. Стітта, який доводив, що побудова нації йде двома шляхами. Перший шлях ґрунтується на так званому "кровному праві" ("ius sanguinis"), згідно з яким члени одної нації мають спільне походження і спільну культуру. Другий - на так званому "праві території" ("ius soli"), коли зростає рівень солідарності серед населення певної території, незалежно від етнічних, культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей, які існують серед місцевих жителів. Доведено також, що обидві моделі дуже рідко зустрічаються у "живій природі", і що у глибині кожного націоналізму існує глибоко вкорінений дуалізм - у один час переважають політичні й територіальні елементи, інколи на перший план виходять етнічно-мовні компоненти у різних ступенях і різних формах [5, с. 31].

У перше десятиліття існування України в історіографії спостерігалося захоплення романтичними трактуваннями минулого, йшли пошуки автентичної "національної ідеї" та "національної ідентичності", що було пов'язано у значній мірі з ідеологічною та дослідницькою кон'юнктурою, коли "соціальне замовлення" полягало в легітимації новоствореної державної нації історичними аргументами. У той же час у 90-х рр. ХХ ст. був зроблений певний внесок у вивчення еліт пострадянської доби. Науковці зробили висновок про два основних джерела походження української еліти: колишня радянська партійна і державна номенклатура та дисидентська спільнота, за істотним домінуванням першої [6]. Політологи С. Дацюк, В. Грановський, Д. Видрін вивчали також функціонально-поколінний аспект генези еліт, виокремлюючи бізнесові, адміністративні та революційно-гуманітарні еліти. Проблеми становлення та функціонування української еліти досліджувалися і у працях В. Андрущенка, В. Бабкіна, В. Горбатенка, В. Журавського, С. Макєєва, М. Михальченка, В. Полохало, Б. Сікорського та ін. Науковці зробили висновок про етапи становлення елітарних угруповань: початковий періоду "канонізації" еліт, потім - етап їх корпоративізації, коли відбувається структурування еліти як окремої соціальної страти. Свідченням цього процесу були парламентські та президентські вибори в Україні, коли найбільш виразно йшов процес партійного оформлення елітарних угруповань [7]. Науковці висловили думку про необхідність серйозних теоретичних і прикладних розробок щодо шляхів переходу від теперішньої кастової, зосередженої майже виключно на власних інтересах, еліти до вітчизняної еліти як сукупності соціальних прошарків, всебічно інтегрованих у суспільство і зорієнтованих на виконання в ньому надзвичайно важливої суспільно-продукуючої функції [8, с. 63].

Метою даної статті є дослідження питання про