вплив регіональної еліти Харківщини на конструювання української ідентичності у пострадянську добу. При написанні статті використані методологічні підходи дослідників Дж. Каллберга, Дж. Хіглі, Я. Пакульські, які стверджують, що динаміка та напрямок політичних змін у посткомуністичних країнах є похідними від структури та поведінки еліти [9, с. 16]. Джерелами дослідження стали праці харківських політиків [10] та матеріали регіональної преси.
Для забезпечення стабільності демократичного розвитку важливе значення має консолідація та консенсус еліт та населення стосовно політичних цінностей, адже без цього неможливе формування політичної нації. Політична діяльність еліт у пострадянську добу в умовах відсутності сталих політичних партій як каналу комунікації неминуче перетворювалася на зіткнення вузькогрупових та індивідуальних амбіцій та інтересів. Складність добору і функціонування еліт, їх впливу на формування політичної національної єдності пов'язаний і з тим, що в Україні у пострадянську добу йшов пошук ефективної політичної моделі влади. На початку трансформації суспільства влада мала елементи парламентської системи, у 1996 р. була закріплена президентсько-парламентська система, а з 2004 р. почалися дії, спрямовані на перехід до парламентсько-президентської моделі влади. Такі обставини політичної української дійсності, як і інші умови та інститути (соціальні, економічні, культурна спадщина), вплинули на діяльність харківської еліти, визначивши її роль у процесі конструювання сучасної української політичної нації.
Особливістю ситуації на Харківщині було те, що еліти національно-демократичного спрямування не були впливовою силою. Цікавим є факт, що наприкінці перебудови (1989 р.), коли розбурхане радянське суспільство шукало шляхів подальшого розвитку, харків'яни підтримали відомих у СРСР демократів В. Коротича і Є. Євтушенка, які балотувалися у депутати Верховної Ради СРСР [11]. З проголошенням України незалежною, демократичною державою в регіоні, як і у всій державі, постало завдання формування необхідної для суспільного прогресу політичної еліти шляхом забезпечення її демократичного соціального представництва та своєчасного якісного оновлення. На політичній арені держави у нових політичних умовах почали з'являтися представники Харківського краю. Не дивно, що серед них досить помітною силою були вчені з різних галузей знань, адже регіон здавна відомий як науковий і освітній центр України.
Одним з перших політиків регіону, який вийшов з наукового середовища, був учений В. Гриньов. Він народився у червні 1945 р. на Слобожанщині. Закінчив у 1963 р. Харківський політехнічний інститут, згодом захистив кандидатську, а у 36 років - докторську дисертацію. В. Гриньов був одним із засновників Харківського партійного клубу прихильників демократичної платформи в КПРС, членом його Координаційної ради. Завдяки цьому обирався делегатом ХХУІІІ з'їздів Компартії України і КПРС. Хоча цей політик і був членом демплатформи, він не поділяв низки комуністичних позицій, зокрема синдрому більшовизму: "хто не з нами - той проти нас". В. Гриньов був одним з кандидатів на посаду Президента України (грудень 1991 р.), обирався заступником Голови Верховної Ради. Харків'яни були широко поінформовані про політичні погляди свого земляка, який відстоював "громадянсько-демократичні основи державності", тобто вважав, що "головним завданням нової держави є подолання наслідків тоталітаризму і утвердження в Україні цінностей громадянського суспільства, забезпечення пріоритету прав особистості і створення умов для ефективного соціально- економічного розвитку в інтересах усіх громадян" [12, с. 8]. Виходячи з цієї позиції В. Гриньов заявляв у регіональних ЗМІ, що Україна "ніколи не буде державою з однією офіційною мовою" і тому виступав за двомовність [13, с. 5] Політик був переконаний, що нова держава, "проголошена волею громадян колишньої УРСР, за десять років існування так і не змогла консолідувати їх навколо себе в нову політичну націю". Він гостро критикував "потворну політику дискримінації і адміністративного витіснення російської мови з усіх сфер її природного поширення, хоча на ній переважно думають і спілкуються половина українських громадян". На його думку, шкідливою були спроби замінити повалену державну комуністичну ідеологію імітацією і "нав'язуванням суспільству нової державної ідеології, заснованої на націоналістичних міфах про начебто національно-етнічну природу держави, що створюється заново". Цьому політику здавалося неприпустимим навіть використання терміну "націонал-демократи", у чому він вбачав "політичну мімікрію "під демократів" націоналістичних угруповань" і висміював зміст терміну "націонал-демократ", порівнюючи його із словосполученням "гаряче морозиво" [14, с. 6-9].
Із групи демократичної платформи у КПРС прийшов в українську політику й інший представник вузівського середовища - О. Карпов. Здобувши освіту на історичному факультеті Харківського державного університету (1973 р.), О. Карпов був секретарем комітету комсомолу університету, отримав наукову ступінь кандидата історичних наук, працював доцентом, завідуючим кафедрою історії КПРС. Обирався до Верховної Ради України у 1994 р. (висунутий виборцями), у 1998 р. (від Народно- демократичної партії (НДП), 14-м у списку цієї партії), у 2002 р. - від блоку "За єдину Україну!" [15, с. 336]. Вже сам перелік політичних сил, які сприяли його політичній кар'єрі свідчить про центристську позицію політика, його лояльність до дій тодішньої влади, яка не мала конкретного плану розбудови української політичної нації.
З наукових кіл прийшов у політику інший харківський політик В. Семиноженко. Він народився у 1950 р., у 1972 р. закінчив фізико-технічний факультет Харківського державного університету, захистив кандидатську й докторську дисертації, з 1992 р. - академік Національної академії наук України. Тричі обирався народним депутатом України (1994, 1998, 2002 рр.) З 1996 до 1998 р. був міністром вперше створеного в Україні