У перші роки незалежності у політиці домінувала еліта, яка вийшли з надр колишньої КПРС. Владу в регіоні зберігала партійно-радянська команда під керівництвом О. Масельского, який був головою Харківської обласної ради ще у добу перебудови і залишався головою виконавчої влади в регіоні до 1996 р. [18, с. 6]. З травня 1996 р. і до грудня 2000 р. посаду голови облдержадміністрації у регіоні займав О. Дьомін (народився у 1947 р. в Тульській області). Життєвий шлях політика починався так: у 1971 р. закінчив Харківський інститут радіоелектроніки, у 1983 р. - Вищу партійну школу при ЦК КПУ Громадську кар'єру розпочав як секретар комітету комсомолу тролейбусного депо Харківського трамвайно-тролейбусного управління. У 1976-1991 рр. працював на посадах другого, першого секретарів Харківського міському ЛКСМУ, райкому та міському КПУ м.Харкова. У 19911994 рр. працював віце-президентом „Українсько-сибірської інвестиційної корпорації" (м. Харків). У 1994-1998 рр. був народним депутатом України, з 1994 до 07.1996 р. - заступник Голови Верховної Ради України. Після раптової смерті Голови Харківської обласної державної адміністрації О. Масельського серед трьох можливих кандидатів на цю посаду (О. Дьомін, мер Харкова Є. Кушнарьов і радник Президента з питань регіональної політики В. Гриньов) Президент Л. Кучма вибрав першого, оскільки О. Дьомін задовольняв і харківських чиновників, як колишній партійний діяч, і директорат. О. Дьомін був лояльним до Президента Л. Кучми. Він зберіг на попередніх посадах більше половини замісників голови облдержадміністрації, не дивлячись на те, що більшість з них була практично пенсійного віку, тому вважалось, що губернатор активної власної політики не проводив [19].
Яскравим політиком регіону, який теж вийшов з надр КПРС, був і є Є. Кушнарьов. У 80-х рр. ХХ ст. він працював у райкомі та міськомі КПРС, у першій половині 1990-х рр. очолював Харківську міську раду народних депутатів, з грудня 1996 р. по листопад 1998 р. був Головою Адміністрації Президента України, а з жовтня 2000 р. по грудень 2004 р. працював головою Харківської обласної державної адміністрації [20].
Більшість представників пострадянської еліти були вихованцями радянської партійно- бюрократичної системи. Свої стосунки з бізнесом вони будували через адміністративний ринок, уміння "вибивати" фонди, "оптимізувати" цифри планового обсягу продукції, що спускалися потім як державний план. Тому у новій системі ринкових відносин вони продовжували діяти через команди, дозволи та заборони, адміністративний тиск. Чим більше у кожній сфері життєдіяльності ставав обсяг товарів та послуг приватних фірм та компаній, тим меншим був їх вплив на ситуацію. Потрібен був вже інший рівень менеджерської компетенції, якої у старих чиновників не було. Отримавши можливість накопичувати особистий капітал в умовах "шантажистської держави" [21, с. 17], регіональна еліта зробила ставку на збереження статус-кво, оскільки пристосувалася до її системи корупції. У кінці 90-х років регіональна еліта активно підтримувала домінування Народно-демократичної партії (НДП). Але вплив цієї партії в умовах, коли соціально-економічне становище громадян значно погіршувалося, а лідери закликали до збереження статус-кво, не був достатньо сильним.
Варто докладніше зупинитися на темі виборів, бо саме тоді найяскравіше проявляються задекларовані цілі політичної еліти, а методи їх проведення свідчать про досягнутий у суспільстві рівень демократії. Вибори до Верховної Ради у 2002 р. були певним викликом для регіональної еліти, адже вони проходили по пропорційно-мажоритарній системі. Напередодні виборів, 12 січня 2002 р., Аграрна партія України, Народно-демократична партія, Партія промисловців і підприємців України, Партія регіонів та Політична партія "Трудова Україна" створили