предвиборчий блок "За єдину Україну!". Лідери блоку заявили, що їх мета - "багата і сильна Україна". Вони декларували подальший стабільний розвиток із збереженням і укріпленням української державності на чолі з Президентом України Л. Кучмою. Харківська владна еліта регіону активно підтримувала блок "За єдину Україну", але у Верховну Раду від блоку пройти не мала шансів, бо їх місця у партійних списках виявилися далекими від прохідних [22].
Для збереження статус-кво регіональна еліта зосередилась на перемозі у мажоритарних округах. Одним із найбільш відомих харківських політиків, які вирішили балотуватися у мажоритарних виборчих округах, був С. Гавриш, тодішній віце-спікер Верховної Ради України. Він народився у 1952 р. у Івано-Франківській області в селянській родині. Після закінчення у 1976 р. судово- прокурорського факультету Харківського юридичного інституту залишився в інституті, де займався науковою, викладацькою та адміністративною діяльністю. Доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, академік Академії правових наук. У 19941998 рр. займався також підприємницькою діяльністю - президент юридичної фірми „Інюрполіс". У 1998 р. С. Гавриш був обраний народним депутатом України і в парламенті став одним з лідерів депутатської групи „Відродження регіонів". У 2000-2002 рр. був заступником Голови Верховної Ради України. У 2002 р. знову був обраний народним депутатом України. У Верховній Раді став лідером депутатської групи „Демократичні ініціативи", працював також членом комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. На IV сесії IV скликання Верховної Ради України був координатором парламентської більшості [23]. Як і С. Гавриш, інші харківські депутати Верховної Ради, обрані у березні 2002 р., - Л. Ісаєв, Д. Святаш, В. Салигін, В. Гошовський, М. Добкін, А. Бандурка, Л. Давидова, І. Діяк, О. Каратуманов, В. Гладких, С. Косінов, О. Фельдман пройшли у мажоритарних округах при активній підтримці провладної політичної сили "За єдину Україну!". У їх діяльності не було помітно зацікавленості проблемою формування національної ідентичності. Слід зазначити, що однією з важливих причин, яка значно обмежила вплив еліт у регіоні, була нерозвиненість партійної системи, адже остання опосередковує відносини між народом та політичними елітами. Це було особливо помітним у першому десятилітті становлення української держави, коли владні еліти були політично невизначеними й недиференційованими.
Таким чином, умови поступової трансформації України від політичної системи, яка була характерною для радянського періоду (державності зразка УРСР), до державності незалежної демократичної України дозволили утриматися при владі в регіоні представникам колишньої партійно- радянської еліти (С. Масельский, О. Дьомін, Є. Кушнарьов), які змушені були шукати шляхи пристосування до нових суспільно-політичних реалій посткомуністичної трансформації. Лише незначний відсоток активно налаштованої інтелігенції, харизматичних особистостей скористалися виборами як системою добору політичної еліти (В. Гриньов, В. Семиноженко). Але й представники цієї еліти, навіть вийшовши на рівень державної політики, не змогли запропонувати народу об'єднуючих ідей. Представники влади робили ставку на збереження статус-кво, у той час як народ прагнув до рішучих змін: подолання політичних, економічних та соціальних негараздів, покращення свого добробуту. Голоси представників інтелектуальної еліти регіону, яка переймалася відсутністю "загальнонаціональної ідеї, що об'єднувала б Схід і Захід України в єдиний загальнонаціональний організм", яка була стурбована тим, що "значна частина сучасної української інтелігенції, вихована на російській політичній культурі, вороже ставиться до українськості", не були достатньо потужними, хоча й звучали [24]. Відповідаючи на питання: чи достатньо було політичних та конституційних ідей та уявлень у провідної верстви українського суспільства для формування сучасної української ідентичності, слід визнати, що приклад еліти Харківського регіону дає негативну відповідь. Крім того, слід зазначити, що кожні наступні вибори вимагали від учасників перегонів не просто підтримки існуючої владно-адміністративної еліти, а й все більших фінансових можливостей для того, щоб прийняти участь у виборах і перемогти. Тому вибори почали приводити до влади не політиків, а бізнесменів, які або "купували" або "захоплювали" ті чи інші партії. Останні вміло маніпулювали електоратом Харківщини, який традиційно тяжіє до Росії. Ця симпатія виборців до політичних гасел з закликами до "тісних зв'язків з Росією", "сильної влади", "впровадження двомовності" пояснюється особливістю місцевого електорату: присутність значної кількості етнічних росіян у регіоні, родинні зв'язки з Росією, пострадянське мислення тієї частини громадян, які звикли покладатися на владу, яка все вирішить: нагодує, дасть квартиру, вивчить дітей і таке інше.
Подальшої наукової розробки потребує порівняння шляхів впливу еліти на процеси націєтворення у різних регіонах. Слід зазначити, що без дослідження основних напрямків формування інституту громадянства у межах сучасного розуміння співвідношення громадянства, ідентичності, права, культури процес формування української національної ідентичності виглядає досить невизначеним. Здається актуальним також подальше дослідження причин слабкого впливу національно- демократичних ідей на громадську думку в регіоні, який здавна був і є одним із найбільших наукових, освітніх та культурних центрів України.
Джерела та література
The Jornal of Modern History. - Vol. 75. #1. March 2003.
Из "Историко-статистического описания Харьковской епархии". Харьков, 1877. - Отделение 4 // Чугуїв: Зб. архівних документів і матеріалів / Упоряд. : Л. М. Момот, В. Г. Панкратьева, В. В.Швець. - Харків, 1993.
Касьянов Г. В.Теорії нації та націоналізму. - Київ, 1999.
Попович М. Нація як gesellschaft і нація як gemeinschaft: український і польський досвід // "І":