При переселенні німецькомовних сімей в Російську імперію їх громади отримували практично необмежену (як на пересічного землероба тієї доби) кількість землі. Окрім того, що на кожну родину припадало від 50 до 65 десятин, деяким колоніям нарізалося певна кількість «запасної землі». Колоністи-німці були вражені фактом володіння таких значних угідь. Католицькі переселенці Кучурганського та Березанського округів були просто приголомшені розмірами отриманих наділів. На їх батьківщині села щільно межували одне з одним, а господар мав обробляти не більше гектара - аж тут вони отримують в 60 разів більше! "Що ми будемо робити з такою кількістю землі?" - питалися сини у батьків [26, S.45]. І хоча вже наприкінці першої чверті ХІХ ст. німецькі колонії почали відчувати нестачу землі і стали активно використовувати додаткові земельні угіддя, засновуючи дочірні колонії [27], це перше враження "необжитої", "безлюдної" землі закарбувалося в свідомості переселенців. Колоністи вважали цю землю своєю, адже вони перші зайняли її, обжили безлюдні території. Пізніше вони з подивом відкрили для себе, що хтось інший може претендувати на цей ландшафт. Так здивувався Робінзон Крузо, коли з'ясувалося, що острів, який він вважав безлюдним, який він, обживши, зробив "своїм", насправді давно є освоєним, хоча, можливо, у зовсім відмінний спосіб.

Утворення в середині ХІХ ст. чисельних дочірніх колоній німецькомовними колоністами внесло момент напруженості в міжетнічні відносини в регіоні. Німецькі колоністи (у першу чергу меноніти) як приватним шляхом, так і цілими громадами надзвичайно активно почали скуповувати земельні угіддя в регіоні, чим викликали неприязнь та роздратування з боку українського селянства, яке щойно реально з'явилося на російському земельному ринку в якості покупця. Звичайно, землі в регіоні в той час було достатньо, проте ажіотаж, з яким німці скуповували великі земельні площі, суттєво підвищував вартість землі. Окрім цього, "німці" часто скуповували ті наділи, які раніше українці, не маючи достатньо коштів, щоб їх придбати, брали в оренду, а тепер були позбавлені ще й цієї можливості.

Швидке збільшення німецького землеволодіння привертало до себе увагу і російських націоналістичних кіл, які бачили в німецьких колоністах "територіальних агентів конкуруючого імперського германського націоналізму" [28, p.63].

Однією з форм протесту місцевого населення проти збільшення "німецького" землеволодіння було вчинення потрав на німецьких полях. І справа була не в недбалості українських селян, які погано стежили за своєю худобою. Для ногайців або нащадків запорізьких козаків ці землі були "своїми". Ногайці, наприклад, сприймали німецькомовних поселенців як таких, які створили суттєві перешкоди для їхнього звичайного господарювання (тобто кочового скотарства) [14]. Не дуже зважали на межі приватних володінь і проїжджі чумаки [29].

Німці часто скаржилися, що потерпають від потрав, учинених на їх полях худобою, що належала їх ногайським, українським, російським, єврейським сусідам. Звичайно, німецькі колоністи були більш дисциплінованими в цьому відношенні та зазвичай з більшою повагою ставилися до приватної власності інших, проте і їм самим доводилося бути винуватцями потрав. Так, у своєму щоденнику меноніт Якоб Епп, який довгі роки був «показовим господарем» в єврейських колоніях, свідчить, що в квітні 1852 р. на шляху з Хортиці до своєї колонії в Юденплані він зупинився на землі Лошкарівки, щоб випасти коней. На нещастя меноніта, в той самий час нагодився власник тієї землі і примусив Еппа заплатити 2 рублі сріблом, і тільки тоді поїхав геть [28, р.120]. Звичайно, 2 рублі сріблом було задорогою ціною, але ж правопорушнику не годилося торгуватися.

Отже, перший парадокс співжиття німецькомовних колоністів та корінних мешканців Південної України ХІХ ст. полягає в тому, що хоча образ цього краю в свідомості переселенців суттєво відрізнявся від сприйняття його місцевим населенням, ми спостерігаємо принципову схожість у їх ставленні до південноукраїнської землі, південноукраїнського ландшафту. І колоністи, і українці, і ногайці вважали ці землі "своїми" і болісно реагували на спроби посягання на "їхню" власність.

Утім, відмінності у світоглядних установках, манері поводження різних етнічних груп з природними ресурсами істотно позначилися на тактиці "обживання" ними українських чорноземів. Як влучно підмітив канадський історик Дж.Стейплз, об'єктом дослідження якого стало господарське освоєння басейну р. Молочної (1783-1861 рр.), православні, сектанти, ногайці та німецькі колоністи мали відмінні стратегії поводження з навколишнім середовищем. Православні та ногайці сприймали його як дещо стабільне та незмінне, до чого людина має пристосовуватися. Тому ці групи населення швидше адаптувалися, проте були нездатні докорінним чином змінити свою манеру господарювання, засвоїти відмінні моделі господарської поведінки. Основна маса ногайців так і не змогла перейти до розведення племінних порід овець, залишаючись на позиціях екстенсивного кочового скотарства; провалився і урядовий експеримент по "окультуренню ногайців" [14].

Православні селяни також проігнорували ринкову необхідність в переході до розведення овець- мериносів та не змогли повною мірою використати шанси, які надала їм селянська реформа 1861 р. Хоча вплив кріпацтва в Південній Україні був незрівнянно меншим порівняно з центральними регіонами імперії (60 % населення Південної України ніколи не були кріпаками [30]), довгі