роки кріпацтва не могли не позначитися на ментальності українського селянства. Як зазначає Ю.П.Присяжнюк, "пересічний малорос" розпрощався з епохою кріпацтва, зберігши в своїй душі ідею "чорного переділу", і це є ... не тільки свідчення його неадекватної готовності до реалій пореформеної епохи, а й риса етнонаціонального менталітету українства, презентованого землеробським класом. Мова йде про глибинні пласти підсвідомого, акумульовані в усталені й напрочуд консервативні стереотипи думок та поведінки, які, незважаючи на всі зміни в тогочасному соціальному середовищі, вперто зберігали свою природу" [31, с.96]. Наводячи приклади прагнення українських селян "справедливо" поділити землю (у 1914-му році!), дослідник питає: "Невже понад 50 років інтенсивного проникнення в сільське життя товарно-грошових відносин замало, щоб людина могла засвоїти чи не основне правило капіталістичної моралі - приватна власність є священною і недоторканою" [31, с.96]. І в той час, коли німецькі колоністи вирішували проблему нестачі землі шляхом утворення дочірніх колоній, українські селяни прагнули досягти справедливості шляхом добровільно-насильницького перерозподілу земельних ресурсів.
Натомість сектанти (молокани та духобори) та німецькомовні переселенці сприймали оточуюче середовище як щось, що може бути змінене відповідно до людських потреб. Ці групи порівняно повільно адаптувалися [32], проте такі установки стали підґрунтям їхнього подальшого процвітання [14]. Наведемо показовий приклад такого відмінного обходження з природними ресурсами. Українці (а також росіяни, євреї, болгари) мали такий собі "прагматичний" підхід до садівництва: в основному вони вирощували тільки ті культури, плоди яких можна було спожити або продати. Німецькомовні ж колоністи не тільки висаджували на обочинах своїх вулиць "непотрібні" в господарському сенсі акації, а ще й спеціально для цього удобрювали супіщані ґрунти. Коли ж німецьких колоністів почали підселяти в єврейські колонії Юденплану в якості показових господарів [33], сталося зіткнення цих стратегій. Єврейські селяни не розуміли потреби у вирощуванні акацій та як могли опиралися цьому. Вони, наприклад, знищували садочки, які їх показові господарі розводили коло своїх будинків, щоб довести, що ґрунт для садочків зовсім не підходящий і дерева тут рости ніяк не можуть. "Хай б' є мене за те, що погано орю, сію - тут значить є вигода: більше було б хліба і значить більше грошей; але за що ж мене штрафувати, коли я не поливаю дерев або не вимітаю двору! Вай-вай! Що мені з деревця? А ще більше - яка мені користь, що буде чистий двір?" - передав бідкання колоніста-єврея поселення Новоберислав О.Афанасьєв-Чужбинський у своїх подорожніх записках [34, с.271]. Показовим є і те, що саме меноніти прославилися в насаджуванні лісів у Південній Україні і були не раз нагороджувані за це царським урядом.
Отже, другий парадокс: поставлені в приблизно однакові умови (це особливо чітко простежується на прикладі Молочанських поселень), в один і той же час різні етнічні групи спромоглися розвинути принципово відмінні стратегії "обживання" своїх територій. А оскільки ці стратегії мали своїм підґрунтям традиції, особливості світосприйняття цих груп (варто лише порівняти засудження "прагнення наживи" як "гордині" і "марнославства" в православній традиції та схвалення отримання прибутків як "доказ ласки Божої" в традиції протестантській), було б помилкою зводити причини господарчого успіху одних груп населення та помірні успіхи інших до нерівномірного розподілу пресловутих "привілеїв" та субсидій.
Стереотип 2-й. Сусіди
Досліджуючи історію контактів німецькомовних колоністів з населенням Південної України, більшість дослідників імпліцитно або напряму намагається знайти відповідь на головне питання: так у чому причина настільки великої різниці в реагуванні та відповідях німецьких та українських селян на, нібито, одні і ті самі виклики. Питання, поставлене таким чином, змушує дослідників безкінечно з' ясовувати та зважувати міру відмінності в життєвих практиках, світоглядних установках, релігійних догмах, побутових стосунках, налагодженню общинного життя тощо цих груп населення. Проте при більш глибокому дослідженні ми стикаємося з парадоксом номер три, а саме: насправді, в поведінці українських селян та німецькомовних колоністів було більше спільного, ніж відмінного. Таке спостереження дало, зокрема, привід німецькому історикові Д. Нойтацу говорити не про етнічний або конфесійний, а про селянський характер життєвих світів (Lebenswelten) населення Південної України ХІХ ст. Розглянемо докладніше основні критерії, за якими зазвичай порівнюють представників різних етнічних та конфесійних груп.
Характеризуючи німецькомовних колоністів, більшість дослідників традиційно відзначає їх замкнутість щодо оточуючого населення. Справді, ще сучасники повідомляли про насторожене ставлення німців до "чужаків". "Вони [тут - колоністи колонії Грунау та інші німці] віддаляються від зближення з руськими і досі не вивчилися хоча б мало-мальськи задовільно говорити по-російськи", - зазначав у 1884 р. вчитель Грунауського центрального училища Е.Ставракі. - "Руських (як і взагалі будь-якого іновірця) приймають надзвичайно холодно: щодо них [іновірців] вони [німці] нетовариські, обережні, недовірливі та, якщо було б можливим, і не вступали б з ними ні в які стосунки" [35, арк.4 зв.; 36].
На нашу думку, перебільшувати "ізоляціонізм" німецьких поселенців немає підстав: радше мова йде, за термінологією Е.Сміта, про "контрольовані культурні контакти" [37, с.45]: колоністи інтегрувалися в економічне життя Російської імперії, відомі факти прозелітства протестантських священників, а на середину ХІХ ст. в Південній Україні з' являється ціле покоління людей, які жили в змішаних (німецько-українських, німецько-російських) шлюбах. Міські німці, особливо ті, які народилися і виросли в міському російськомовному середовищі, в якості