про німців Катеринославської губернії, що вони "гарно балакають з ледве помітним акцентом по- українському, інколи краще ніж самі українці" [40, с.3].

Отже, визнаючи той факт, що стосунки українців з німецькомовними колоністами мали більші цивілізаційні перешкоди, ніж, скажімо, українсько-російські стосунки, одночасно слід зауважити, що положення про ізольованість німецькомовних колоністів, яке продовжує побутувати в історичній літературі, є результатом перебільшених уявлень про ті соціокультурні бар'єри, які реально існували в розглядуваний час. Поширенню "міфу" про мало не фатальну ізольованість німецьких поселенців сприяли, по-перше, самі колоністи, перш за все в особі своїх конгрегаційних лідерів, які прагнули вберегти громаду від "втручань зовнішнього світу" (особливо справедливим це твердження є по відношенню до менонітських громад, а надто таких консервативних, як Мала Община). По-друге, цьому сприяло те, що певна відмежованість німецьких громад в певний період часу (а саме, в першій половині ХІХ ст.) відповідала інтересам правлячих кіл царської Росії, які побоювалися, що переселенці з німецьких земель асимілюються з місцевим населенням і втратять свої провідні господарські якості.

Правильно розставити акценти при обмірковуванні питання про ізольованість німецькомовних колоністів неможливо без урахування того факту, що для ХІХ ст. етнічна відчуженість була нормою як для німецького, так і для українського селянського суспільства, оскільки контрагентами колоністів (як сільських мешканців) у їх соціальних практиках були переважно українські (російські, болгарські та ін.) селяни. Українські селяни в своєму традиційному етосі мали чимало структурних рис, які так само консервували замкненість; тобто селяни-українці в межах свого життєвого простору були не набагато менше ізольованими, ніж німці-колоністи. Ті ж німці, які з тих чи інших причин мешкали у південноукраїнських містах (незалежно від того, чи були вони приписані до міщан, чи залишалися в статусі колоніста), незрівнянно швидше адаптувалися і соціалізувалися в навколишнє етнічне середовище, ніж власне колоністи.

Отже, «ізоляціонізм» німецькомовних колоністів за своєю природою мало відрізнявся від «ізоляціонізму» українських селянських громад. Це дозволяє зробити висновок, що ізольованість німецькомовних колоністів мала не стільки етнічну, скільки соціальну природу, і в цьому плані німецький поселянин за соціокультурними характеристиками був набагато ближчий до українського селянина, ніж до німця-підприємця або суспільного діяча, а життєві практики українських селян та німецькомовних колоністів мали набагато більше спільних, аніж відмінних рис, як то: традиціоналізм, консерватизм та відносна замкненість общинного життя, велика роль етнічної і релігійної відчуженості.

Ще одним критерієм для порівняння українських селян та німецькомовних колоністів є їх ставлення до народних прикмет, ритуалів, заговорів. Вважається, що на відміну від українських (та російських) селян, німецькі поселенці не були такими забобонними та більше покладалися на здоровий глузд, аніж на народні традиції. Проте доступні нам джерела дозволяють довести, що німецькомовні колоністи були не менш забобонними, аніж їхні українські та російські сусіди. Так, в архіві російського філолога та фольклориста Віктора Жирмунського, який у 20-х роках ХХ ст. займався збиранням та вивченням німецького фольклору в Україні, Криму, Закавказзі та частково в поволзьких німецьких поселеннях, є чимало свідчень про народні прикмети, заговори, якими користувалися німці-колоністи. Наприклад, вважалося поганою прикметою ввечері виносити сміття та виливати брудну воду [41, арк.3] (паралелі напрошуються самі собою). Жирмунському повідомляли, що багато колоністів ходять до татарських мулл, щоб заговорами з Корану або виготовленими муллами талісманами, які колоністи носили на спині або на грудях, захистити себе від хвороб [42, арк.3-3 зв.]. Поширеними серед колоністів були заговори від різноманітних хвороб, наговори від відьомства та чаклунства. До речі, віра у відьомство серед німецькомовних колоністів підтверджується і архівними документами. Так, візітатором римсько-католицьких церков Південного Краю Росії та Департаментом духовних справ іноземних сповідань в 1845 р. було розпочато розслідування за фактом появи "чародійок" та "шептунів" серед поселян колонії Ейхвальд (Катеринославська губернія) [43]. Часто в німецьких колоніях практикувалися гадання, наприклад, в новорічну ніч [42, арк.15-15 зв.]. А католицький священик та один з перших істориків, який досліджував історію католицьких колоній на Півдні України, Конрад Келлер з яскравими деталями та вибагливою стилізацією переповідає зустріч одного з колоністів з Мефістофелем, причому називає конкретну дату події (4 листопада 1832 р.), наводить імена її учасників та простежує за документами їх родовід [9, S.265-268].

Більше того, навіть у ставленні до собі подібних українські селяни та німецькі колоністи виявляли схожість. Як німецькі колоністи практично не робили різниці для своїх українських та російських сусідів (які насправді мали виразно відмінні життєві практики) і називали їх усіх «руськими», так і для українських та російських селян католики, лютерани, сепаратисти, реформати, гуттерці, меноніти; шваби, голландці, гессенці були просто "німцями". При цьому в масштабах масових або частотних дій (найом, діяльність в якості показових господарів), в яких колоністській громаді протистояли зовнішні по відношенню до колоністів сили, в