Термінологічна плутанина перекочувала і у сучасні історичні дослідження. Зарубіжні дослідники найчастіше вживають термін "Russen" для позначення українського, російського та болгарського населення Російської імперії. Відчуваючи недоліки такого спрощення, деякі дослідники використовують описове словосполучення "українці та росіяни" [13], не зауважуючи, втім, істотної різниці між ними. Інші дослідники намагаються бути максимально політкоректними, включаючи, наприклад, до описання історії регіону, який пізніше був колонізований німецькомовними поселенцями, рядки про "героїчне козацьке минуле" України [28, p. 13; 14]. Але така данина національним почуттям українців не вичерпує проблему, а методологічні утруднення зарубіжних колег можуть бути пояснені окрім усього іншого тим, що в самій пострадянській українській історіографії існує замало праць з соціальної історії українського селянства. Для проведення порівняння життєвих світів німецьких колоністів та їх оточення іноземні історики змушені спиратися на дослідження російських вчених з соціальної історії Росії, наприклад, на широковідому працю Б.М.Миронова [44], який, проводячи демографічні обрахунки або описуючи побут "російського селянства", в тому числі і в українських губерніях Російської імперії, часто залучає до аналізу джерела з історії та побуту українського населення, рідко про це попереджуючи, не кажучи вже про відсутність в його праці системного опису особливостей соціального життя в національних «окраїнах» імперії.

Українські ж та російські дослідники найчастіше послуговуються узагальнюючим терміном «німці-колоністи», роблячи виключення хіба що для менонітів. Але ж виділення у складі німців- колоністів різних груп є надзвичайно важливим, тому що різниця між окремими німецькими громадами була настільки ж великою, як між меншинами різної етнічної та національної приналежності, а відносини між німецькомовними колоністами різних конфесій часто були навіть антагоністичними. Тому помилковим є аналізувати перебіг тих чи інших подій в суспільстві німців "взагалі", оскільки результати такого аналізу не відповідають реальному стану речей. Так звана "німецька меншина" формується вже на території Російської держави, і її контури починають проступати лише починаючи з кінця ХІХ ст., а важливим поштовхом для такої самоорганізації було і утворення об' єднаної Німеччини, і російська громадська думка, помножена на офіційну політику російського уряду по відношенню до німецькомовного населення Російської імперії, адже саме російські владні кола накинули ярлик «німці» на колишніх "баварсько-", "вюртемберзько-" та "«прусськопідданих". Більше того, дослідження показало, що стосунки лютеран, католиків та менонітів між собою також можна віднести до категорії міжкультурної взаємодії, рівно як і стосунки перелічених груп з поліетнічним населенням краю.

Стереотип 3-й. Влада

"Вся влада від Бога", - за звичкою записав у 1923 р. у реєстраційній картці служителів культу в графі "Ставлення до радянської влади" Георгій Георгійович Рат, член Євангелічної лютеранської общини м. Запоріжжя [45, арк.57-57 зв.], демонструючи цим покірність перед новою владою. Втім, стосунки німецькомовних колоністів з адміністрацією Південного Краю Російської імперії були далеко не безхмарними.

З одного боку, німецькомовні поселенці, особливо меноніти, використовували найменшу нагоду, щоб засвідчити російському царському урядові свою лояльність: вони великими сумами жертвували гроші, дарували російським царям партії коней, в деяких німецьких домах поряд з іконами стояв портрет російського імператора [9; 46]. З іншого - колоністи зневажали російських чиновників за бездіяльність та "хабарництво як серед високих чинів, так і серед дрібних службовців" [47].

Здавалось би, німецькомовні колоністи, які мали власну владну ієрархію (від старшин та шульців до адміністрації Опікунського Комітету), повинні були розвинути відмінні паттерни стосунків з владними колами Російської імперії. Проте, як доводить наше дослідження, вони, так само як і українські селяни, будували свої стосунки із владою виходячи із суб'єктивних уявлень про «доброго царя» та власних прагматичних розрахунків. Так, через відмову менонітів нести військову службу та присягати на користь державі, незважаючи на те, що це компенсувалося відкупами у величезних обсягах та сплатою податків у подвійних обсягах, прусська влада вважала їх своїми "найгіршими підданими" та "анітрохи не жалкувала про їх еміграцію" [48]. А вже в Російській імперії меноніти консервативного толку сприймали будь-яке втручання російської влади, навіть субсидії на розвиток товарного розведення тонкорунних овець, як посягання на їх релігійну свободу [14, р.107-143].

Отже, - і тут ми маємо справу з парадоксом номер чотири, - незважаючи на різну політику, що її проводила царська адміністрація по відношенню до різних груп своїх підданих, і німецькі колоністи, і українські селяни демонстрували нормальну для людської природи двоїстість почуттів, яка позначалася, з одного боку, недовірою до владних дій (і, як результат, мала схильність до самоуправства німецькомовних поселенців), а з іншого боку - пієтетом перед вищим начальством (прояви цього ставлення варіювалися від прагнення колоністів бути відзначеними на всіляких виставках, конкурсах до наочного прояву відданості уряду у вигляді пожертв, подарунків царській сім'ї, запевнень у лояльності). Можливо, тут ми маємо справу з таким сприйняттям дійсності, яке було