Л. І. Полякова

ЕТНОДЕМОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ СЕЛА ПІВДНЯ УКРАЇНИ У 60-80 рр. XX ст.

Етнічна картина сільської місцевості Півдня України суттєво відрізнялась від міської та тої картини, що існувала в інших сільських районах Української РСР. Це надавало селу південних областей своєрідності, яка до останнього часу не стала об'єктом серйозного наукового узагальнення. В цьому і проявляється актуальність даної теми. Метою дослідження є вивчення етнодемографічних особливостей села Півдня України. Прослідкування динаміки етнодемографічних змін села Півдня України наприкладі українського та російського етносів.

Вже перші підходи до розробки даної теми дозволяють визначити найважливіші особливості.

По-перше, коли українське село було переважно мононаціональним, то село Півдня України мало значно вищі показники індексу етнічної мозаїчності, а значить можна говорити, що воно було близьким до багатонаціональності. Вона носила специфічний характер, бо представники національних меншин розміщувались у своїй більшості компактно, відокремленими селами. Основна маса з них базувалась на колишніх козацьких зимівниках та заснованих у другій половині XVIII ст. Російською імперією переселенських селах, в тому числі і тих, куди переміщували жителів з інших регіонів та іноземних країн.

По-друге, дисперсний характер розміщення різних етнічних груп та відсутність тривалих традицій проживання призвели до консервування, в першу чергу, в соціально-культурній сфері рис і менталітету попереднього місця проживання. І хоча при цьому спостерігався певний взаємовплив і асиміляція культур, у порівнянні з містами він все ж був незначним. Географічно відокремлені мононаціональні села продовжували зберігати риси національної культури, економічної діяльності та соціальних відносин.

По-третє, небачено високі темпи переміщення до регіону в процесі соціалістичної індустріалізації населення, відіграючи домінуюче значення для формування етносоціальних показників міст, не могли обійти і села. Сказане особливо відноситься до приміських населених пунктів, які відзначались значно ближчим до міста, аніж до традиційного села етносоціальним складом жителів та їх заняттями.

По-четверте, в роки сталінського тоталітаризму, в першу чергу, в період другої світової війни, саме в даному регіоні набули поширення масові депортації населення (кримських татар, болгар, німців, вірмен). Це були переважно сільські жителі. В досліджуваний період спостерігається зворотній процес повернення репатріантів на історичну батьківщину. Це служило додатковим фактором етносоціальних змін, що особливо в кінці досліджуваного періоду справляв вплив на динаміку і характер досліджуваних процесів .

Визначальним показником етнічних змін в сільському середовищі Півдня України є дані щодо чисельності представників різних етносів. Їх аналіз можливий в процесі порівняння загальнореспубліканських та регіональних рівнів, що дозволяє визначити особливості півдня як важливого регіону України.

Загальні показники чисельності сільського населення півдня України, як і республіки в цілому, скорочувались. Однак тут темпи названого процесу були повільнішими, а середній вік населення дещо нижчим, аніж в цілому по державі.

Провідним етносом села південних областей продовжували залишатись українці. Їх представництво в загальному масиві сільського населення було значно вищим, аніж серед міських жителів.

Так, коли в містах відсоток українців у різні періоди складав 60-65%, то в селах представники корінного етносу складали 85-90%. При цьому у відносних і абсолютних показниках міста і села спостерігались діаметрально протилежні тенденції. В містах чисельність представників українства півдня зросла протягом досліджуваного періоду з 60 до 66%, в той час ж у селах скоротилась з більш як 91% в 1959 р. до 86,5% в 1989 р. [1, с.14-18].

Окрім міграцій, які, витягували з села найбільш працездатну частину населення, свій вплив справляло і загальне погіршення демовідтворюючих показників. Темпи старіння українців-селян в південних областях України значно перевищували відповідні показники міст і були чи не найвищими з усіх етносів. Так, наприклад, відсоток в загальній кількості українців осіб віком до 10 років в містах на кінець досліджуваного періоду складав близько 16, а в селах - всього 13%.

Як слушно вказують Є.П. Рудницький, В.А. Поповкін та В.І. Наулко, динаміку чисельності етносів та їх розміщення в рамках певної території визначають три ключових моменти: природний рух населення (тобто народжуваність і смертність), міграційні та етнічні процеси [2, с.436-437].

Перша ознака стосовно сільських українців півдня була несприятливою, особливо в період другої половини 70-х - початку 80-х років. При цьому, коли в кінці 50-х років рівень природного приросту в селах та містах був майже однаковим, то в кінці 80-х років падіння демовідтворюючих показників села набуло катастрофічного характеру. При цьому українці відносились і до числа чи не найстарших сільських етносів.

Це призвело до суттєвого скорочення, особливо у 80-і роки показників народжуваності. Темпи її падіння в селі південних областей, де основну масу населення складали українці, були в 1,2-1,3 рази вищими західних областей України. Певний вплив на це, як справедливо вказують демографи, складали усталені традиції, які відносно українства в дореволюційний період та аж до 30-х років нинішнього століття, були зорієнтовані на великі патріархальні сім'ї. В 40-60-х роках, незважаючи на певні зміни демовідтворювальних орієнтацій, українці все ж орієнтувались на 3-4 дітей в сім'ї. В 70-80-і роки дана тенденція поступово зводиться до європейського типу демовідтворення - 2-3 дітей, причому на Півдні, де вплив інонаціонального середовища був сильнішим, темпи скорочення народжуваності представників корінного етносу були вищими,

Елементи демографічної політики і зокрема запроваджена з кінця 1982 року державна допомога сім'ям з дітьми не змогла справити суттєвого впливу на показники