Л. І. Полякова

РІВЕНЬ ОСВІТИ СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

У 60-80-ті рр. XX ст.

Аналізуючи етносоціальні процеси в сільській місцевості Півдня України, слід враховувати, що регіон належить до числа найбільш інтернаціональних, рівень урбанізованості значно вищий, високий темп російщення. Актуальність теми полягає у можливості прослідкувати розвиток освіти в сільській місцевості серед національних меншин Півдня України. Мета у вивченні закономірностей, напрямків розвитку освіти в сільській місцевості серед національних меншин Півдня України в 60-80 рр. XX ст. Завдання полягають у виявленні та систематизації джерел з існуючої теми; порівнянні рівня освіти різних етнічних груп населяючих Південь України та причин різної міри освіченості етнічних груп, населення міста та села.

Статистика та конкретно-соціологічні дослідження, на жаль, не дають можливості у повному обсязі охарактеризувати тенденції освітніх змін різних етнічних груп. Вони засвідчують, що за рівнем освіти сільське населення суттєво відставало від міського. За даними перепису 1959 р., освіту не нижче середньої (в розрахунку на 1000 населення) мало 510 городян і 267 сільських жителів Півдня України, у 1979 р. - відповідно 662 і 384, 1989 р. - 850 і 670. Це дає підстави констатувати зростання освітнього рівня сільського населення та зближення показників освіти сільських та міських жителів, що важливо як загальна характеристика етнсоціального розвитку [1, с. 8-14].

У той же час, у частині, що стосується вищої освіти, спостерігалось суттєве відставання села від міста. У 1979 р., наприклад, вищу та незакінчену вищу освіту мало 127 міських та всього 34 сільських жителі. На 1989 р. ситуація дещо змінилась, хоча існуючий розрив став меншим - відповідно 167 та 56 чоловік.

Існування такої різниці мало під собою об'єктивні підстави. У містах концентрувались управлінські установи, соціально-культурні та освітні заклади, сучасні індустріальні підприємства, що, природно, вимагало великої кількості фахівців з вищою освітою. Сільське аграрне виробництво та малорозвинута соціально-культурна сфера не вимагали такої кількості спеціалістів вищої кваліфікації. З іншого боку, такий стан справ спричинювали доволі низькі освітні показники етносів, які у своїй більшості проживали у сільській місцевості (українців, болгар, молдаван тощо). Як результат нижчим було і їх представництво серед масиву керівних кадрів і спеціалістів.

При цьому слід відзначити позитивну динаміку освітнього рівня переважної більшості етносів. Найвищим серед їх сільських представників були показники зростання осіб, що мали середню та середню спеціальну освіту.

Українці, як найбільш численний етнос Півдня України, характеризувались у цілому зростаючими темпами освітнього рівня. У 80-ті рр. вони поступались лише таким етнічним меншинам як євреї та росіяни. Показники зростання рівня освіти були досить динамічними. Так, у 1979 р. на 1000 зайнятих українців припадало 76 чоловік з вищою освітою (у євреїв - 384), а вже через десять років цей показник збільшився майже в півтора раза.

У той же час, високі темпи зростання освітнього потенціалу українства в першу чергу були наслідком його урбанізації. З 1970 по 1989 рр. відсоток городян у середовищі українців зріс з 45,8 до 60,3%. Це полегшило їх доступ до вищої та середньої спеціальної освіти. На півдні, де процеси урбанізації йшли більш високими темпами, показники освіти сільського українства були на 4-5 позицій вищими.

Якщо розглядати українців не лише як зайняте, а як усе наявне населення, показники освітнього рівня значно знижуються. За даними перепису 1959 р., близько 30% українців не мали навіть початкової освіти, близько 25% були просто письменними, а близько 6% взагалі не вміли ні читати, ні писати. У своїй переважній більшості це були особи старшого віку. Наявність такої великої групи неписьменних певною мірою ставить під сумнів результативність та реальну наповненість "культурної революції", яка закінчилась більше як 40 років тому [2].

Протягом досліджуваного періоду темпи скорочення цієї освітньої категорії були досить високими, а перепис 1989 р. її взагалі не зафіксував. Це аж ніяк не означало її зникнення. Просто тодішнє партійно-державне керівництво вважало недоречним вказувати навіть сам факт наявності цієї групи. Хоча, за підрахунками окремих соціологічних обстежень, у сільській місцевості південного регіону кількість її представників становила до 5% загальної чисельності населення.

Взятий у досліджуваний період курс на загальну середню освіту населення дав свої результати, хоча в роботі шкіл південного регіону спостерігались численні проблеми та невирішені питання. До них відносились недостатнє матеріально-технічне забезпечення, низька економічна ефективність "всезагального" охоплення середньою освітою, формалізм у роботі, певна обмеженість перспектив навчання та здобуття вищої освіти [3, с. 210].

Вища та спеціальна середня освіта є важливим показником спеціальної розвинутості етносу в цілому, системи, де формальні рівні освіти є основними у визначенні сфери та рівня професійної діяльності, у першу чергу управлінської.

Південний регіон України в силу різних причин, у першу чергу традиційно-історичних, відставав від центральних, східних та навіть західних областей. Коли в 1989 р. по Україні в цілому на 1000 чоловік населення припадало 173 студенти, то в південному регіоні - всього 150. У той же час, даний показник не слід абсолютизувати, бо освітні міграції набули значного розповсюдження, а практика підготовки фахівців за цільовими замовленнями та направлення молодих спеціалістів у новоосвоювані райони набувала все більшого поширення.

У цей період вирішальний вплив на рівень освіти населення справляли в першу чергу потреби