урбанізованих населених пунктів. Сільська виробнича сфера була досить консервативною і не потребувала такої кількості фахівців. Проведені підрахунки показують, що саме завдяки досить високому рівню урбанізованості Південь належав до числа найбільш "освічених" регіонів держави. При цьому суттєвий вплив на формування даного показника справляла урбанізація та значна кількість промислових підприємств. Саме це давало південному регіону переваги. Серед різних етносів належним освітнім рівнем помітно відрізнялись росіяни та євреї, серед яких частка осіб з вищою освітою була досить значною і сягала 20-25%.
Більш помітною була тут не етнічна, а соціальна диференціація освітнього рівня міста і села. Так, на 1989 р., наприклад, кількість спеціалістів з вищою освітою була майже в 2 рази вищою в місті, аніж на селі. Виходячи з того, що ще в 1959 р. майже 80% росіян та більше 95% євреїв Півдня України проживали в містах, стає зрозумілою така диспропорція.
Заслуговує уваги виявлена О. Орловим та В. Чишком ще одна важлива закономірність - за кількістю зайнятих розумовою працею та кількістю осіб з вищою освітою високоурбанізовані етнічні групи випереджали середньореспубліканські та регіональні показники, а слабоурбанізовані етноси відставали від них [4, с. 59].
Рівень освіти як міських, так і сільських росіян був вищим відповідних показників українства як в регіоні, так і в цілому по державі. Для роботи переважно на промислових об'єктах та у сфері управління сюди направляли тих, хто мав належний рівень освіти та володів спеціальними знаннями.
Українці та представники інших народів, що проживали на Півдні України, володіючи рідною мовою та маючи посередні знання з російської, відразу ж виявляли обмеження можливості щодо вступу до вищих навчальних закладів.
Російська мова була мовою офіційною, вона фактично була мовою держави, яку світ іменував не інакше як "Росія". Виключно російською мовою виходила ділова та технічна документація, переважна більшість соціально значущої інформації теж була російськомовною. Виходячи з цього, знання російської мови у переважній більшості випадків було однією з ключових вимог здобуття вищої освіти, особливо у навчальних закладах Півдня.
Це суттєво стримувало соціальне просування сільської молоді, основний відсоток якої як у південному регіоні, так і в цілому по державі, становили українці. Російська мова значно слабше вивчалась у сільських школах порівняно з містами, спеціальні дисципліни часто читались не різними викладачами - фахівцями, а одним учителем. Розуміючи свої обмежені можливості щодо вступу до вищих навчальних закладів, сільська молодь у значній кількості після закінчення 8-ми класів ішла до професійно-технічних училищ. Це особливо стосувалось людей, які проживали в хуторах і віддалених селах, що не мали середніх шкіл. Опинившись перед альтернативою щоденного пересування до школи на відстань 8-10 км від рідного села чи хутора або навчання в міському ПТУ, значна частина сільських жителів обирала останнє. Це, однак, не оптимізувало їх можливостей, бо освіта, яку давали професійно-технічні училища, була спеціалізованою, після чого шляхи до багатьох вузів були вже фактично закритими.
У той же час, найвищі освітні показники характеризували євреїв. Вони були переважно міськими жителями, а тому на сільську спільноту суттєвого впливу не справляли.
Цікавий роздум з даного приводу наводить Т.М. Рудницька. Вона відзначає, що за своїм змістом освіта є важливим елементом соціальної адаптації, що дозволяє етнічній групі розвиватись в умовах відсутності природних економічних відносин, які утворюються при різноманітності форм власності. В умовах, коли панує єдина - державна форма власності, коли усі члени суспільства є найменшими працівниками держави, їх суспільний статус визначається посадою, що вимагає відповідного рівня освіти. Таким чином, динамічні механізми адаптації, що їх виробив єврейський союз протягом багатьох сторіч свого історичного розвитку, дозволили єврейській групі досягти високого рівня освіченості [5, с. 94].
На четвертому місці за рівнем освіченості населення серед етносів півдня були білоруси. Як і в попередніх випадках ця перевага досягалась переважно за рахунок більшості у їх складі міського населення. Водночас динаміка даного процесу була нижчою ніж в українців. Коли в 1959 р. серед українців особи з вищою освітою становили 1,1, а білоруси 2,6% загальної чисельності етносу, то в 1989 р. ці показники становили відповідно 7,1 та 9,8% [6].
Позитивний вплив справляло і те, що лише незначна частина білорусів належала до корінного населення, а значить чисельність старших вікових категорій, що мали у своїй більшості лише початкову освіту, або не мали її зовсім, була незначною.
У той же час, процес російщення білорусів проходив більш швидкими темпами, аніж українства. На 1989 р. російською мовою вільно володіли чи визнавали її рідною майже 90% білорусів, у тому числі у сільській місцевості південних областей - понад 70%.
Болгари півдня України належали переважно до сільських етносів. А тому на початок досліджуваного періоду, як і серед інших етнічних груп, чисельність осіб з вищою освітою була незначною - всього 2,9%, що майже в 10 разів нижче відповідного показника євреїв.
Протягом досліджуваного періоду ситуація змінилась у позитивний бік, лише у сільській місцевості південних областей кількість болгар, що мали вищу освіту, зросла майже втричі. Цьому сприяло відповідне етнічне середовище. Як показали результати проведених нами обстежень, у 90% мононаціональних населених пунктів Запорізької області ключові посади (голів колгоспів, сільських та селищних рад) обіймали представники корінної національності. Окрім всього іншого, тут