Л. Л. Прокопенко

СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

Друга половина XVIII ст. позначилася низкою реформ у Російській імперії, у тому числі й у сфері освіти. Вони, у зв'язку з ліквідацією у 1775 р. Запорізької Січі, закріпленням за Росією Північного Причорномор'я після перемоги в двох російсько-турецьких війнах 1768-1774 та 1787-1791 рр. і поширенням унаслідок цього на Вольності Війська Запорозького та територію колишнього Кримського ханства загальноімперської адміністративно-територіальної системи, безпосередньо торкнулися Півдня України. На жаль, проблема становлення загальнодержавної системи освіти в нашому регіоні в другій половині XVIII ст. досі не отримала в літературі достатнього висвітлення. У публікаціях В. Бєднова, В. Боброва, О. Дружиніної, М. Лямцєва, Я. Новицького, С. Сірополка, Ф. Ступака, В. Тимофєєнка,

O. Удод тощо, присвячених цій темі, вона розглядається в загальній формі [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7-9]. Дана стаття певною мірою заповнює існуючу прогалину, доповнюючи попередню публікацію автора [10].

Першим кроком на шляху становлення загальнодержавної системи освіти в Росії було реформування системи місцевого управління відповідно до "Установлення для управління губерній Всеросійської імперії" 1775 р. Реформування місцевих органів влади об'єктивно обумовило суттєве зростання потреби в грамотних чиновниках і дрібних службовцях державного апарату на місцях. Тому "Установленням про губернії" передбачалося створення приказів громадської опіки, на які покладалися турботи про народну освіту. Їм "доручалося опікування й нагляд над заснуванням і міцних підвалинах.народних шкіл", котрі вони "мали старатися заснувати ... у всіх містах, а потім й багатолюдних селах, підсудних верхній розправі", тобто для міщан, державних, економічних, двірцевих селян. У зв'язку з цим, § 387 виключав з-під підпорядкування приказам громадської опіки дворянські й духовні станові, відомчі навчальні заклади, вищу школу. Навчання в школах мало бути добровільним, "без примусу", безоплатним для бідних і за "помірковану плату" для інших і полягати в навчанні грамоти, малювання, письма та арифметики [11, с. 259-261].

Прикази, відповідно до "Установлення про губернії" та указу "Про заснування Приказів громадської опіки" 1775 р., створювалися як станово-колегіальні органи на чолі з губернатором. До їх складу входили по двоє засідателів від верхнього земського суду (дворяни), губернського магістрату (купці й міщани) та верхньої розправи (державні селяни). Прикази були по суті першими спеціальними державними органами в Росії й Україні, на які покладалося питання заснування шкіл і нагляду за ними, забезпечення вчителями, підручниками тощо [11, с. 174, 314].

Другим кроком стала шкільна реформа 1782-1786 рр., за зразок якій слугувала реформа, проведена імператрицєю Марією-Терезією в Австрії. У вересні 1782 р. створюється Комісія для заснування народних училищ у Російській імперії на чолі з сенатором П. Завадовським, на яку покладалася розробка державного шкільного статуту, складання навчальних планів шкіл, видання підручників, навчальних і наочних посібників, а також підготовка вчителів. З цією метою в 1783 р. в столиці відкривається учительська семінарія, яка розпочинає підготовку перших ста вчителів для майбутніх нових шкіл. 5 серпня 1786 р. Катерина ІІ затвердила "Статут народним училищам у Російській імперії" [12, с. 17].

Згідно зі Статутом створювались два типи народних училищ: головні - в губернських і малі - в повітових містах. Малі народні училища були двокласними, їх навчальні плани відповідали першим двом класам головних, які мали чотири класи, розрахованих на п'ятирічний термін навчання. Елементарна освіта забезпечувалась малими і І-ІІ класами головних народних училищ. У них вивчали читання, письмо, початкову російську граматику, арифметику, катехізис і малювання. У старших (ІІІ і IV) класах викладалась граматика, математика, механіка, фізика, природнича історія, російська і загальна історія та географія, а також архітектура, розширений катехізис і священна історія, вводилось читання книги "О должностях человека и гражданина" [13, с. 236-237].

Латинську мову вивчали ті, хто бажав продовжувати навчання в гімназії або університеті. Що стосується нових мов, то надавалося право на місцевому рівні вводити вивчення тих іноземних мов, які "по сусідству кожного намісництва, де головне народне училище знаходиться, можуть бути кориснішими для використання". Скажімо, у Київській, Новоросійській і Азовській губерніях рекомендувалося вивчати грецьку мову. Таким чином, курс навчання наближався до середньої школи, був загальноосвітнім і реальним, більш того, за висловом М. Даденкова, "утилітарно-реалістичним", бо, скажімо, при вивченні граматики передбачалося вправляння учнів у складанні листів, звітів, розписок тощо. На головні народні училища покладалася підготовка вчителів для малих училищ [13, с. 237; 14, с. 189; 15, с. 121].

Завідування училищами в навчальному плані зосереджувалось у "Головному училищному правлінні", функції якого виконувала Комісія по заснуванню училищ, котра підпорядковувалась безпосередньо верховній владі. Управління в кожній губернії доручалося, під наглядом генерал- губернатора, місцевому губернатору, одним з головних обов'язків якого як попечителя народних училищ мала бути турбота про "розповсюдження народних училищ від головного, що знаходилося в губернському місті, не тільки по містах повітових, а й по інших поселеннях, наскільки засоби йому то дозволяти будуть". Губернатор мав управляти школами через прикази громадської опіки (в господарському відношенні) і директора народних училищ (у навчально-виховному відношенні) [13, с. 244-245, 248; 16, с. 152].

Директор народних училищ призначався генерал-губернатором, повинен був засідати в приказі громадської опіки при розгляді справ, які торкалися училищ, і наглядати за дотриманням в