Л.М. Швець

СТАНОВИЩЕ УПОВНОВАЖЕНИХ РАДИ У СПРАВАХ

РУСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В АПАРАТАХ ОБЛВИКОНКОМІВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-х рр. ХХ ст.

На сьогодні, в умовах реальної свободи віросповідання і діяльності церков, в Україні склалася нестабільна релігійна ситуація. Це частково зумовлено наявністю на теренах держави відразу декількох православних церков, кожна з яких претендує на роль провідної, національної. За таких обставин вагомого значення набуває релігійна політика державних органів та органів місцевого самоврядування. Важливо, щоб вона сприяла налагодженню тісного діалогу між православними конфесіями, а не загострювала вже існуючі антагонізми. Для проведення виваженої релігійної політики українська держава повинна враховувати досвід і помилки минулого.

У контексті зазначеної проблеми значну увагу науковців останнім часом привертає політика радянської держави щодо релігійних організацій. Особливий інтерес викликає здійснення партійного курсу на місцях, оскільки вивчення діяльності низових ланок радянської влади щодо втілення рішень центральних партійних і вищих радянських установ СРСР і УРСР дає нам найбільш повне уявлення про політику влади стосовно церкви.

Дослідження державно-церковних відносин здійснювалося І. Біласом, В. Бубнюком, В. Милусем, В. Пащенком, Д. Поспєловським, В. Рожком, М. Шкаровським та іншими дослідниками. Однак питання діяльності обласних чиновників Ради у справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР (Ради СРПЦ) висвітлювалися лише частково, у контексті вивчення антирелігійної політики радянської влади. Сам же інститут уповноважених Ради СРПЦ не був самостійним предметом всебічного дослідження. На сьогодні не існує праць, які були б повністю присвячені висвітленню роботи апарату Ради СРПЦ на місцях. Тому ми маємо підстави зробити спробу дослідити функціонування апарату обласних уповноважених Ради СРПЦ.

Інститут уповноважених Ради СРПЦ при обласних виконавчих комітетах трудящих був тим органом, який безпосередньо займався втіленням і координуванням антирелігійної роботи на місцях. З огляду на це, особливий інтерес становить з'ясування статусу та значення інституту уповноважених Ради СРПЦ при облвиконкомах, його взаємини з місцевим партійним і радянським керівництвом, рівень матеріального забезпечення, якість кадрового складу, визначення причин і закономірностей формування особливого статусу уповноважених.

Як відомо, у повоєнний період політику радянської держави стосовно зареєстрованих релігійних об'єднань здійснювали спеціальні урядові органи - Рада СРПЦ і Рада у справах релігійних культів (Рада СРК) при Раді Народних Комісарів СРСР (з 1946 р. - при Раді Міністрів СРСР).

Юридично Рада СРПЦ була створена Постановою Ради Народних Комісарів (РНК) СРСР від 14 вересня 1943 р. № 993. Постановою РНК СРСР від 7 жовтня 1943 р. № 1095 було затверджено Положення про Раду СРПЦ, яке формально передбачало здійснення нею нагляду за дотриманням органами влади законодавства про свободу віросповідання [1.-С.153].

Центральне керівництво Ради СРПЦ було зосереджено в Москві. У союзних республіках при місцевих урядах та обласних виконавчих комітетах діяли уповноважені Ради.

Основні завдання, що були поставлені перед Радою СРПЦ, полягали у здійсненні зв'язку між РНК СРСР і церковними організаціями з питань, що вимагають розгляду уряду, а також у контролі за правильним застосуванням законодавства про релігійні культи [2.-С.103].

Базою для створення цього органу став 4-й відділ ІІІ управління з боротьби з церковно- сектантською контрреволюцією Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР [3.-С.293], який очолював полковник, а з 1945 р. генерал-майор Г. Карпов. Він же й очолив новостворену Раду СРПЦ.

Уповноваженим Ради СРПЦ при РНК УРСР спочатку був П. Ходченко, а з 1952 р. його замінив Г. Корчовий [4.-С.307].

Особливості створення Ради СРПЦ визначали і якість кадрового складу її уповноважених. Оскільки працівники апарату Ради СРПЦ призначалися, як правило, із числа співробітників органів держбезпеки, це зумовлювало відповідну профільну спрямованість цього органу.

Однак з кінця 1940-х років ситуація серед уповноважених починає змінюватись у напрямку заміни кадрів, що вийшли зі складу офіцерів держбезпеки, на працівників радянських, партійних і господарських організацій. Рівень підготовки останніх часто не відповідав тим вимогам, які ставилися перед ними.

На середину 1950-х років кадровий склад уповноважених на місцях в УРСР значною мірою був літнього віку. З 25 обласних уповноважених лише один був до 40 років, вік ще трьох був у межах 4050, а більшість були старшими за 50 років. Так 14 мали 50-60, шестеро - 60-70, один - більше 70 років [5.-Оп.3.-Спр.181.-Арк.45].

Бажав кращого й освітній рівень підготовки обласних функціонерів Ради СРПЦ. Так з 26 уповноважених вищу освіту мали 7 осіб, середню - 14, незакінчену середню - 5 (у Запорізькій, Сталінській, Станіславській, Одеській та Сумській областях) [6.-Арк.43]. Характеризуючи персональний склад апарату Ради СРПЦ в областях, республіканський уповноважений атестував своїх підлеглих як осіб, які в основній масі мають низький політичний рівень, не можуть аналізувати ситуацію на місцях. Моральний стан багатьох із них визначав як незадовільний. Дорікав їм за те, що вони не вважали за потрібне писати до Києва чи Москви "всю правду", боялися можливих негативних наслідків для себе. Обласне керівництво часто не хотіло бачити темних фарб, було незадоволене тим, що факти з інформацій уповноважених нерідко використовувалися представниками центральних органів влади для критики обласних керівників [5.-Оп.3.-Спр.222.- Арк.39].

На докори республіканського уповноваженого Ради СРПЦ своїм колегам в областях, що вони не володіють інформацією про дійсну релігійну ситуацію в регіоні, можна було почути: "Я знаю більше ніж пишу, але писати всю правду боюсь, начальство нарікає, навіщо підвів,