Л. В. Турчина

РОЛЬ УКРАЇНИ В ТЕОРІЇ АЗІАТСЬКОГО РЕНЕСАНСУ М. ХВИЛЬОВОГО

Настрої та переконання чільників української літератури, як правило, завжди щільно пов'язані з національним буттям народу. Для прикладу можна згадати Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, В. Стуса. Особливо міцними стають такі зв'язки у періоди змін, коли зникають старі суспільні структури, а між новим і старим розпочинається боротьба. Тоді гостро постають проблеми гуманізму, самого сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. У 20-ті рр. культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавала жорстоких переслідувань, заборон, відзначається появою розмаїття мистецьких талантів і силою художніх відкриттів. Відбувається справжній масштабний і радикальний переворот у свідомості й художній культурі, який породив нову систему напрямків і стилів. Модерна українська культура починає розвиватися під гаслами духовного оновлення й національного відродження.

Актуальність даної статті визначається тим, що сьогоднішнє українське суспільство знову потрапило до подібної ситуації: розбудова незалежної української держави призвела до необхідності визначення місця України у загальноісторичному процесі, з'ясування її ролі у міждержавних відносинах, встановлення зовнішньополітичних пріоритетів. Оскільки дана проблема не є новою для інтелектуального українського простору, доцільним буде звернутися до розгляду історичного досвіду спроб її розв'язання. Саме тому метою даної статті є вивчення перебігу літературної дискусії 1925— 1928 рр., з'ясування її основних тез, з акцентом на визначенні ролі України у теорії азіатського ренесансу, запропонованої видатним суспільно-політичним діячем тієї доби Миколою Хвильовим (1893-1933).

На жаль, історіософська концепція М. Хвильового до цього часу не знайшла свого дослідника. Серед вітчизняних науковців зустрічаємо переважно літераторів, які, досліджуючи літературознавчі аспекти творчості М. Хвильового, дотично розглядають і його публіцистичні памфлети. В історичній же науці постать М. Хвильового трактується як приклад літературного діяча середини 20-х рр., який закінчив життя самогубством, не витримавши умов боротьби з більшовицьким режимом. Більшою мірою прислужилися до розв'язання певних аспектів теоретичної спадщини М. Хвильового представники української діаспори, у дослідженнях яких немає чіткого розмежування між історичними та літературними дослідженнями, притаманного вітчизняній науці. Отже, знаходячись на перетині історико-літературної проблематики, теоретично-філософські міркування цієї визначної постаті нашої історії лишаються до цього часу практично не вивченими.

Речник українського ренесансу 20-х рр. М. Хвильовий та його генерація митців й письменники- «неокласики», що сповідували самодостатність мистецтва, прагнули піднести українську літературу до європейського рівня. Але повнокровному природному розвиткові мистецтва серйозно заважала політика й ідеологія більшовиків, які прагнули підпорядкувати собі духовну сферу, зокрема літературу, зробивши її слухняним, за висловом В. Леніна, «гвинтиком і коліщатиком загальнопролетарської справи». Так званий «класовий підхід» й «пролетарська ідеологія» механічно переносилися до сфери літератури, зумовлювали конфронтацію серед митців. Письменників поділяли на «пролетарських» й буржуазних «попутників».

У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Тому не виникає подиву з приводу того, що саме літератори започаткували полеміку, основним питанням якої в кінцевому рахунку стала проблема існування української нації як повноцінної одиниці світової спільноти.

Хронологічні межі дискусії охоплюють період з 30 квітня 1925 р. до 14 січня 1928 р. В її перебігу виділяють два етапи. Перший, або літературно-організаційний, характеризується участю багатьох диспутантів і розглядом великої кількості проблемних питань. Другий, що розпочався 26 квітня 1926 р. листом Й. Сталіна Л. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У[1], несе яскраво виражений політичний характер, особливістю цього періоду є перетворення опонентів на «ідеологічних противників».

Передумови для початку дискусії були досить серйозними. Критична ситуація, що склалася в українській літературі на 1925 р., свої коріння пустила ще на початку 20-х рр., коли були утворені перші національні письменницькі об'єднання. Намагаючись краще спертися на ноги, вони залучали до свого складу широкі народні маси, наслідуючи російський «Пролеткульт». Це привело до української літератури велику кількість слабо освічених людей, яких протегувала компартія.

Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М. Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. З вини пролеткультівців, таких організацій, як ВУАПП, ВУСІ II І. «Плуг», пропагувався лівацький нігілізм, відкидалася класична література, яка оголошувалася «класово ворожою». Керівництво «Плугу», зокрема, захищало «масовім» («червону просвіту»), вважаючи кожного дописувача до газети «письменником».

Генератором дискусії й нових ідей був М. Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки у циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925, «Куди йдемо»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження.

За словами Г. Костюка, на роль письменника М. Хвильовий дивився як на найвищу відповідальну перед народом місію. Письменник мусить бути обдарований. Мусить бачити далеко і розуміти глибоко. Він мусить відкривати нові обрії, нові шляхи, нові ідеї для свого народу. Не плентатися в хвості мас, не бути рупором владної партії чи уряду. Бути сувереном і вміти незалежно думати [2, с. 131-132].

Для цього він закликав