М. В. Бєлікова (Романюк)

МЕДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ В МЕНОНІТСЬКИХ КОЛОНИЯХ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ (1789-1917)

Менонітські общини виявляли любов до ближнього через турботу про нього. Члени общини були одностайними в поглядах на те, що діти, старі, хворі потребують уваги і допомоги. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. хвороби були закономірним явищем під час імміграції менонітів, акліматизації та адаптації до умов Південної України [1, арк.4,13]. Упродовж XIXст. у регіоні регулярно повторювалися епідемії тифу і холери, які вели до зменшення кількості населення колоній. Лише виїзд до не охопленого епідемією поселення рятував тоді життя [2; 3].

Питання медичного обслуговування в менонітських колоніях привертало увагу дослідників Ф.Фрізена, Я.Тевса, Дж.Юррі, але, як правило, в своїх працях вони описували заснування окремих медичних закладів або їх фінансування.

У даній статті ми визначили за мету реконструювати медичне обслуговування в менонітських колоніях. Виявлена інформація дозволяє автору виділити два етапи формування медичного обслуговування у залежності від рішення общин. На першому етапі, наприкінці XVIII - у 70-ті pp. XIX ст., сім'ї самостійно вирішували проблему отримання медичної допомоги. Медичне обслуговування в колоніях було представлено народними знахарями, виривачами зубів, місцевими повитухами. Другий етап почався у 80-ті pp. XIX ст., коли були засновані громадські і приватні лікарні у колоніях.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. переселенці страждали від хвороб у зв'язку з адаптацією до нового регіону та акліматизацією. Вони пристосовувалися до впливу нового зовнішнього середовища, тому смертність у цей час у два рази перевищувала народжуваність. Страждали головним чином від лихоманки, цинги, епідемій холери, тифу, віспи, дифтерії, кору, коклюшу. Для лікування використовували пляшки з гарячою водою, знахарі - кровопускання, за прикладом навколишніх жителів - горілчані розтирання.

Інфекційні, спадкові, вроджені хвороби вважалися невиліковними у менонітських общинах; нерідко у наративних джерелах фіксувалася смерть від "невиліковної хвороби", однак симптоми хвороби не уточнювалися. З ініціативи державних чиновників меноніти надавали окремі статистичні відомості про сліпих, глухонімих, божевільних. Соціальна поведінка по відношенню до цих категорій населення була терплячою, і на їх утримання общиною виділялися кошти. У 1845 р. в Хортицькому окрузі на 5.067 осіб припадало 5 сліпих, 3 глухонімих, 4 божевільних, 2 хворих "невиліковними хворобами" [4].

Посильна допомога у налагодженні медичного обслуговування надавалась державною адміністрацією. На початку XIX ст. за розпорядженням Контори Опікунства поселення надсилали учнів "для вивчення медичного мистецтва і будівництва лазні для підтримання здоров'я населення округів". Лікарень у колоніях тоді не існувало, хворіли на домашньому ліжкові, вживаючи народні засоби [5, арк.216 зв.]. Вплив соціокультурних факторів виявлявся в тому, що жінки несли відповідальність за життя і здоров'я дітей, членів родини та психологічне благополуччя, жінки володіли навичками турботи про здоров'я й гігієну, тоді як чоловіки забезпечували родині матеріальний достаток.

З 40-х pp. XIX ст. для профілактики захворювання віспою державними лікарями робилось щеплення, тоді як у євреїв-землеробів такі процедури були лише з 1885 р. Під впливом менонітів щеплення поширилось у ногайців [6, арк.62]. Спершу таке попередження хвороби здійснювали державні виїзні спеціалісти, згодом цей обов'язок виконували навчені жителі [7; 8]. У 1845 р. у Бергталь- ському окрузі були чотири віспощепії і щеплення робилось безкоштовно. На цей час у Хортицькому окрузі знаходились три віспощепії, яким сплачувалося 15 коп. сріблом за кожне щеплення [9, арк.37зв. 10, арк.7зв.].

За медичною допомогою необхідно було звертатись до лікарів у міста, але такі випадки були поодинокими. По-перше, цьому не сприяли великі відстані (не встигали доїхати), по-друге, медичні послуги були доступні лише тим, хто міг сплатити їх повну вартість. У зв'язку з цим медична допомога надавалася народними знахарями, виривачами зубів, місцевими повитухами [11, р.467-468]. У 30-40-і pp. XIX ст. лікарі почали призначатись державною адміністрацією у поселення для надання медичної допомоги у випадку епідемій і засвідчення знайдених мертвих тіл і померлих. У 50-60- ті pp. XIX ст. поселення пережили серію епідемій холери, черевного тифу, віспи. Саме під час цих періодичних спалахів захворювань уряд надсилав у колонії лікарів і фельдшерів. Згодом був призначений медик, який обслуговував весь округ. Він лікував, слідкував за щепленнями, надавав ліки за плату, навчав молодих хлопців обов'язків фельдшера. Окружний приказ оплачував його роботу, забезпечував квартирою, транспортом для поїздок [12, арк.67, 81, 88 зв.]. У середині XIXст. у колоніях існував збір на утримання лікарів, фельдшерів, віспощепіїв, повитух. У 60-80-ті pp. XIX ст. була дозволена практика лікарям, акушерам, фельдшерам. На цей час було введено ортопедичну практику, яка складалася з масажу м'язів і вправляння кісток.

80-ті pp. XIX ст. були відзначені рішучим ставленням громад до вирішення проблеми медичного обслуговування в колоніях. Еволюція вітальної поведінки членів менонітських общин виявлялася в більш серйозному ставленні до життя і здоров'я. Вважаємо, що не останнє місце в трансформації свідомості менонітів мав фактор, що в кожній родині у середньому вмирало 2 дитини, за життя меноніти в середньому укладали 2 шлюби у зв'язку зі смертю другої половини подружжя [13; 14]. У громадах усвідомлювали необхідність піклування про хворих, старих, сліпих, глухонімих, у результаті общини та її окремі члени ініціювали відкриття медичних пунктів і лікарень у колоніях. На цей час припадало підвищення статусу освіти