У волосних центрах були створені вільні аптеки і земські акушерські пункти на менонітські громадські кошти. У деяких волостях сходи домоглися призначення жалування для лікарів і безкоштовного видання медикаментів для бідних хворих з коштів земства.

Усі громадські лікарні мали ліжка для бідних пацієнтів, які фінансувались общиною колонії або приватними пожертвуваннями (див. таблицю 1) [16, арк.25]. Пацієнти сплачували частину вартості медичної допомоги, іншу покривали з громадських фондів і пожертвування. Так, у 1913 р. добове перебування в лікарні с. Мунтау коштувало пацієнту 2 руб. 50 коп., у психіатричній лікарні "Бета- нія"- 1 руб. 64 коп. [17, арк.1].

У громадських медичних закладах поселень лікувалися, як правило, меноніти, тому що вони створювались для власних потреб, у приватні ж приймалися представники всіх етносоціальних груп регіону, які платили повну вартість лікування. Лікарнями у менонітських колоніях користувались православне духовенство, службовці та їх родини [18, р.22-55].

Найбільший авторитет серед медичних закладів менонітів півдня України отримали психіатрична лікарня "Бетанія" і санаторій "Олександрабад".

Психіатрична лікарня була заснована з ініціативи Всеменонітської конференції і розташовувалася на р. Дніпро між колоніями Ейнлаге і Кронсвейде. Назва "Бетанія" була підібрана з Біблії: Ісус Христос зустрівся в тому поселенні, в Бетанії, з людьми, які мали душевні розлади. Лікарня спеціалізувалась на пацієнтах епілептиках та з нервовими розладами. Лікарня була створена для менонітів усієї Російської імперії, упродовж 15 років 991 пацієнт знаходився тут на лікуванні. У 1914 р. тут знаходилось 9 контужених солдатів, які утримувалися за державний рахунок.

У 1911 р. психіатрична лікарня "Бетанія", розрахована на 76 ліжок, почала діяти. Всі кімнати були окремими і пацієнти мали можливість вільно ходити. Тут пропрацювали 5 лікарів і 164 сиділки. Лікарі були німцями-католиками і лютеранами, сиділки - менонітами [19, р.82].

До 1915 р. були побудовані головний корпус, два павільйони - для жінок і чоловіків, пральня з паровим котлом, пекарня, два житлові приміщення для лікарів. Будівлі мали електроосвітлення, яке надавалося за рахунок фірми "Лепп і Вальман", тому що скарбничим лікарні був І.Лепп, центральне опалення, водогін [20, р.820-821]. Утримування одного пацієнта в "Бетанії" коштувало 300 руб. на рік, 15 ліжок утримувались за рахунок пожертвувань. За нашими підрахунками, у 1913- 1914 рр. лише жителі хортицьких сіл пожертвували 4.147 руб. 68 коп. (вистачило на 13 ліжок) [21].

Після Лютневої революції анархія зачепила менонітські колонії, банди мародерів приходили в лікарню й вимагали провізію. Останнім ударом після революції став проект будівництва греблі Дніпрогесу, що призвело до затоплення території, де знаходилась "Бетанія"; до закінчення будівництва дамби у 1931 р. мешканці лікарні були евакуйовані.

Санаторій "Олександрабад" знаходився поблизу Ейнлаге (зараз район оз. Леніна у м. Запоріжжі). В його назві позначилась близькість м. Олександрівська (санаторій був у семи верстах від міста). Слово "бад" у перекладі означає зокрема "курорт з мінеральними джерелами". На відміну від психіатричної лікарні, що існувала на громадських засадах, санаторій був приватним закладом. У 1910 р. його було придбано і модернізовано підприємцем Я.Нібуром. У 1913 р. Нібур передав цей заклад своєму зятю - германському підданому В.Бетхеру. Весною 1916 р. санаторій було перейменовано на "Запорозьку Січ".

Санаторій був розрахований на цілорічне обслуговування пацієнтів. Він складався з головного будинку, вілли, будиночків для житла на відкритому повітрі і літніх приміщень, мав центральне опалення й електричне освітлення. Плата у санаторії складала від 3 до 7 руб. на добу у залежності від послуг і комфорту кімнат, де перебували пацієнти. У головному корпусі розміщувалися водолікувальне відділення, лікарський, рентгенівський і електричний кабінети, читальня, їдальня на 300 осіб. У санаторії було налагоджено дозвілля пацієнтів - на човні можна було плавати по Дніпру, вечорами слухати в парку оркестр. До послуг пацієнтів були лаун-теніс, крокет, кегельбан.

У санаторії лікувались усі, хто міг сплатити курс лікування, від 4 до 8 тижнів. Тут лікували хвороби нервової системи, серця, судин, органів травлення, жіночі хвороби, хвороби обміну речовин, січових органів. Душевно хворі і вражені заразними хворобами особи до санаторію не приймалися.

При лікуванні пацієнтів у санаторії керувались кількома настановами. По-перше, це повноцінне п Ьтиразове харчування з особливою увагою до молочних продуктів, які постачала власна ферма. Пропонувались столи вегетаріанський, змішаний, для повних людей і діабетиків. Зазначимо, цукровий діабет є рідкісною спадковою хворобою, яка у більшості виявляється після стресу. По-друге, широко практикувались сонячні ванни в купальних костюмах або без одягу, які можна було приймати у жіночому, чоловічому, дитячому відділеннях. По-третє, використовувалась так звана трудова терапія: фізичні вправи на відкритому повітрі влітку і взимку, - пиляння дров, розгрібання снігу, катання на ковзанах, лижах, санчатах, прогулянки.

Від пацієнтів вимагалось дотримання встановлених дисциплінарних і етичних правил, якими зокрема заборонялось відвідувати одне одного в палатах і розмовляти про свої хвороби, щоб не провокувати їх загострення [22].

Дістатись до санаторію можна було кількома шляхами. Влітку 1913 р. для зручності приїжджаючих пацієнтів власником санаторію був встановлений автомобільний рух