М. В. Бєлікова (Романюк)

ЕНДОГАМІЯ В МЕНОНІТСЬКІЙ ЕТНОКОНФЕСІЙНІЙ СПІЛЬНОТІ ПІВДНЯ УКРАЇНИ (1789-1917 рр.)

Вплив ендогамії на здоров'я менонітів півдня України залишається однією з нерозроблених проблем в історіографії, хоча дослідники неодноразово зверталися до питання її наслідків: в одних працях наводилися дані про зниження плідності й підвищення смертності, в інших - про її слабкий вплив на демографічні показники [1, с.172]. Для вивчення даної теми необхідно користуватись методами, досягненнями інших наук (демографії, етнології, генетики, історії медицини, психіатрії).

Гени, носіями яких є сучасні покоління, дійшли до них із глибокого минулого. Джерелом інформації в генетиці людини служать відомості про населення: чисельність, шлюбність, народжуваність, смертність, розселення, міграції. Важливу інформацію про генофонд менонітскої спільноти дозволяють отримати документальні джерела. У фонді "Психіатричної лікарні "Бетанія" Державного архіву Запорізької області (Ф, Ф-201) зберігаються відомості про пацієнтів із психічними захворюваннями. Інформативні можливості головних книг 1911 - 1914 рр., книг пацієнтів 1912 - 1917 рр. істотні: на їх підставі встановлені родинні зв'язки менонітських промисловців, джерела надходження коштів, статевий й географічний склад пацієнтів, розрахована кількість менонітів регіону із психічними хворобами. Ці матеріали вперше введені до наукового обігу. Використані також наративні джерела - мемуари нащадка перших переселенців та історика Д.Ремпеля. Більш достовірними є документальні джерела, менш вірогідні - наративні через значну суб'єктивність. Виявлені джерела дозволяють виявити вплив ендогамії на здоров'я менонітів, реконструювати еволюцію здоров'я населення менонітських колоній півдня України впродовж 1789 - 1917 р.

Демографічні процеси й здоров'я взаємозалежні, здоров'я є динамічним процесом, який необхідно розглядати в розвитку, у ході змін в організмі внаслідок дії різних медико-біологічних і соціальних факторів [2, 3].

Менонітським громадам була властива ендогамія, звичай укладання шлюбів у середині етноконфесійної спільноти [4, с.178], що визначалася релігійно-етнічними особливостями, компактним розташуванням колоній, звичаями й традиціями, спільністю мови й культури [5, с.144, 366, 539]. Оскільки відтворення населення рідко виходило за межі менонітської спільноти, це вело до загального погіршення її генетичного фонду. У громадах були заборонені шлюби між близькими родичами (інбридинг). До інбредних шлюбів - між людьми, які мали хоча одного загального предка, - відносяться дозволені, але рідкі в громаді, шлюби із троюрідними сестрами й братами, а також шлюби між двоюрідними племінниками й племінницями [1, с.46-50; 6, p.39, 288-295; 7, с.58; 8, с.43-44, 189-190].

Відтворення населення в середині ендогамних груп впродовж багатьох поколінь, багатодітність, специфічний генофонд, інбредність створювали сприятливі умови для прояву спадкоємних захворювань у менонітській спільноті. Однак необхідно відрізняти наслідки короткострокової інбредності й існуючої впродовж багатьох поколінь, у менонітів регіону - протягом 1789-1917 рр.

Для дослідження цього питання необхідно враховувати наскільки стабільним було населення, міцність шлюбів і родинних зв'язків, ступінь інбредності населення менонітських колоній.

Демографічні процеси в менонітських колоніях півдня України впродовж 1789 - 1820 рр. характеризуються зростанням кількості населення колоній за рахунок імміграції, яка тривала з 1789 р. до 1820 р., з початком дії заборони 1819 р. на в'їзд іноземних колоністів кількість менонітів збільшувалося за рахунок народжуваності й міграційного приросту. Частина жителів емігрувала в результаті релігійного розколу, аграрного перенаселення, впровадження загальної військової повинності 1874 р. Отже, сказане свідчить, що стабільність населення в менонітських колоніях регіону була відносною.

Шлюби у менонітів були міцними: розлучення не практикувалися. За життя меноніти в середньому укладали 2 шлюби у зв'язку зі смертю другої половини подружньої пари [6, р.36,74,85]. Шлюби головним чином укладались між представниками одного села. Нечастими були шлюби між представниками різних сіл округу й надзвичайно рідкими - із сіл різних округів [1, с.59; 6, р.85]. Отже, практично всі жителі села перебували між собою в родинних відносинах.

Для менонітських громад була характерна ендогамна родина, але зафіксовані випадки, коли їхні окремі представники укладали змішані шлюби й ставали маргіналами. У менонітському соціумі маргіналів не ідентифікували як менонітів - вони були ренегатами й позбавлялись своїх релігійних, соціальних, економічних прав [1, с.85; 4, с.53; 9, с.98]. Виявлені частіше випадки укладання шлюбів менонітами з росіянами й українцями (духоборами й православними), німцями (лютеранами). Як правило, міжконфесійні шлюби укладали не сільські меноніти, а урбанізовані, які перебували на рахунку в колонії, а постійно проживали в місті [4, с.25]. За підрахунками Я.Штаха, з 60 родин менонітів у Мелітополі 28 родин були результатом міжконфесійних шлюбів (в 23 з 28 випадків одна сторона сповідувала православну релігію) [10]. Міжконфесійні шлюби укладались головним чином чоловіками, яким був характерний білінгвізм (стан одночасного володіння платтдейчем, російською, українською, іноді єврейською мовами) [6, р.82] і які вирвалися із сільської периферії в міста. Жінки слабкіше знали мови навколишніх жителів, що заважало їхнім особистим контактам [11, с.59], а існуючі соціокультурні норми не давали можливості жінкам скористатися зв'язками із представниками інших конфесій для укладання шлюбу [6, р.58, 71]. Батьки традиційно вибирали пару для своїх дітей, тому шлюби укладались із представниками своєї церковної конгрегації [6, р.85]. Лише деякі їздили до Пруссії, щоб знайти чоловіка для доньки або дружину. Укладали такі шлюби заможні члени громади. Шлюб з менонітами Германської імперії був припустимим і вважався адекватною поведінкою в громаді. Наприклад, донька підприємця Я.Нібура вийшла заміж за німецького підданого В.Бетхера [12, арк.1-2]. Отже, ступінь інбредності