М. О. Фролов

МЕХАНІЗМ КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ НОМЕНКЛАТУРИ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ: ПОЛІТИЧНА БІОГРАФІЯ ОДНОГО ІЗ КЕРІВНИКІВ УКРАЇНИ У 1920-1930-х рр. М. М. ПОПОВА

В останнє десятиріччя до феномену компартійно-радянської номенклатури виник неабиякий інтерес як у вітчизняних, так і у закордонних дослідників історії СРСР та радянської України. Цей інтерес не є випадковим. Він свідчить про те, що в історіографії закінчився період некритичного заперечення всього того, що мало місце у добу комуністичного експерименту, і розпочалась доба фундаментального дослідження того суспільства та держави, які з'явились на місці уламків Російської імперії після лютого 1917 року.

Термін „номенклатура" вперше був вжитий у директивних документах ЦК РКП(б) у постанові оргбюро ЦК партії від 12 жовтня 1923 р., яка визначала перелік посад у партійно-державному апараті СРСР і РСФРР, призначення на які обов'язково санкціонувалося вищими органами керівництва більшовицькою партією. Але сама практика призначення на високі та відповідальні посади в партії та у комуністичній державі після узгодження з центральними і місцевими партійними комітетами на той час уже була звичною та сталою. Цьому сприяло декілька причин. По-перше, витіснення виборності всіх органів влади в РСФРР та УСРР і впровадження практики призначення відбувалося активно ще у 1918-1920 рр., тому що диктатура більшовицької партії не передбачала розвитку демократичних засад у державному будівництві. По-друге, ліквідація приватної власності після жовтня 1917 р. на величезній території, що раніше входила до складу багатовікової Російської імперії з її специфічним державним апаратом управління, вимагала від більшовицьких вождів швидкого конструювання принципово нових органів влади. Тепер згідно з більшовицькою ідеологією органи державної влади в центрі та на місцях повинні були організувати ефективне використання націоналізованої власності та мали формувати новий, комуністичний тип відносин між людьми як на виробництві, так і в побуті.

Вирішення таких відповідальних, принципових і стратегічних завдань вожді більшовизму на чолі з

І. Леніним могли доручити тільки своїм однопартійним. Крах тактичного альянсу з партією лівих есерів у липні 1918 р. ще більше переконав їх у цьому. Призначення ідеологічно й політично лояльних кадрів на відповідальні посади в партійно-державному апараті всіх рівнів у РСФРР, УСРР та інших радянських республіках у 1918-1922 рр. стало одним із головних засобів зміцнення більшовицької влади.

Серед сучасних вітчизняних дослідників феномену номенклатури необхідно назвати

В. Кульчицького, Ю. І. Шаповала, Г. В. Касянова, Л. М. Новохатька, М. Ю. Виговського, Р. Я. Пирога, які на початку 1990-х рр. не тільки повернули до історіографії велику кількість навмисно викреслених і напівзабутих прізвищ колишніх керівників України 1920-1930-х рр., але й зробили спробу відновити, реконструювати механізм формування та функціонування компартійно-радянської влади в Україні [1]. Цій же тематиці, спираючись на засади нової для вітчизняної історіографії методології теорії еліт, присвятив більшу частину двох своїх монографій і автор цієї статті [2].

Першим вітчизняним комплексним історичним дослідженням номенклатури партійно-радянських органів влади слід визнати монографію М. С. Дорошка [3]. Використаний ним у монографії та докторській дисертації принцип системного аналізу дещо схематизував розгляд феномену номенклатури у компартійно-радянській владі, але дозволив охопити більшість рис, притаманних цьому явищу. На відміну від М. С. Дорошка автор цієї статті продовжує не об'єднувати два поняття: „номенклатура" і „політична еліта", вважаючи, що в комуністичному суспільстві 1920-1930-х рр. між ними не існувало тотожності, тому що політична еліта СРСР і радянської України використовували механізми номенклатури для добору, висування, призначення та звільнення зі своїх посад тих керівників, які обслуговували потреби нової політичної еліти, що захопила владу в 1917 році.

Хоча окремі „номенклатурники", через певний час, входили і до складу політичної еліти СРСР і УРСР. (Наприклад, М. С. Хрущов, Г. М. Маленков, Л. П. Берія, Л. І. Брежнєв та інші). Тобто існував реальний механізм переходу „номенклатурника" до складу політичної еліти СРСР.

Упродовж останнього десятиріччя значно просунулись у вивченні феномену номенклатури російські історики, хоча більшість з них зосереджується тільки на особливостях формування та діяльності компартійно-радянської номенклатури у центрі та у безпосередньо російських регіонах. Інтерес до цієї тематики багато в чому формувався під впливом відомої роботи М. С. Восленського „Номенклатура", що вперше була опублікована у ФРН у 1980 р. [4]. Сьогодні зусиллями таких дослідників, як Т. П. Коржихіна, Г. Л. Олех, І. В. Павлова, Є. О. Осокіна, О. В. Хлевнюк, Є. Г. Гімпельсон, С. В. Леонов, І. М. Ільїна, В. Г. Сироткін, Ю. Ю. Фигатнер та інших, вони значно просунулись у вивченні цієї проблеми. Ними вперше залучено величезний обсяг документів як із центральних московських архівів, так і з регіональних [5].

Уже багато років триває процес вивчення політичної еліти СРСР і компартійно-радянської номенклатури дослідниками європейських країн, США і Канади. Головною їх проблемою до 1991 р. була недоступність для них архівів вищих партійних і радянських установ. Але це не завадило Л. Шапіро, Е. Маудслею, Дж. Клугману, Д. Лейну, Фармер С. Кеннессу та іншим створити дослідження, які викликають зацікавленість як своїми концепціями і висновками, так і фактологією [6].

Вивчаючи феномен номенклатури дослідники ще не ставили собі за мету дослідити механізм його дії у 1920-1930-х рр. на конкретну особу, тобто на суб'єкт „номенклатурного" процесу. Відомо, що цей суб' єкт викликав найбільшу зацікавленість у