М. М. Попов, отримавши довгоочікувану волю, не одразу повертається із Сибіру на захід країни. У березні-травні 1917 р. він секретар ради робітничих і солдатських депутатів с. Черенково Іркутської губернії. Одночасно - член Рад Східного Сибіру в Іркутську. Тільки в червні 1917 р. Микола Миколайович Попов повертається до Харкова, де одразу ж обирається членом Харківського та Центрального комітетів РСДРП-меншовиків. У цьому партійному статусі він пробув до червня 1919 р. [7, спр. 161, арк. 6].

Але вже наприкінці 1918 р. окремі однопартійці почали ставитись до Попова з підозрою. Наприклад, С. Волін у своїх спогадах так пояснював цю обставину: «Н. Попов, как вскоре выяснилось, был советским агентом и, по-видимому, состоя открыто в РСДРП, секретно был членом КПУ и сотрудником ЧК. Плохой оратор, но серьезный писатель, он сумел втереться в доверие меньшевиков и пробраться в Главный комитет. Его функция состояла в осведомлении советских органов о деятельности меньшевиков и стимулировании среди них крайних левых тенденций. До разоблачения Попов сотрудничал в меньшевистском журнале "Мысль", а потом написал ряд серьезных работ по истории КПУ. Попов заслужил хвалебный отзыв в советской печати о своих провокаторских выступлениях в меньшевистских органах» [8, с. 92].

Денікінський наступ на Україну остаточно визначив подальшу партійну долю М. М. Попова. Він став більшовиком. Його однопартійців це мало здивувало. У серпні 1919 р. він евакуювався разом із радянськими військами з Харкова й одразу ж був направлений у добре йому відоме з дитинства Закавказзя (Тифліс, Баку), де за особливим дорученням наркомату іноземних справ РСФРР вів нібито лекторську роботу. Невиключно, що ця лекторська робота була переважно розвідницькою, враховуючи ті події, які мали місце у Закавказзі в ті часи [7, спр. 161, арк. 5-6].

У зв'язку із наступом Червоної армії РСФРР на Україну М. М. Попов був знову направлений до Харкова - столиці УСРР. З квітня 1920 р. і до лютого 1921 р. він член редколегії, а потім і редактор газети „Коммунист" (орган ЦК КП(б)У). З цього часу Микола Миколайович не тільки потрапляє у міцні лещата більшовицької партійної дисципліни, але й стає номенклатурою ЦК КП(б)У. Ця номенклатурна залежність стала ще більшою, коли М. М. Попов з березня 1921 р. до квітня 1922 р. очолював Харківський (столичний!) губернський комітет КП(б)У [7, спр. 161, арк. 6].

Номенклатурна кар'єра Миколи Миколайовича Попова не входила у протиріччя з його історичними та публіцистичними розвідками, письменницькими здібностями. То були часи, коли не тільки вожді більшовизму В. І. Ленін, Л. Д. Троцький, М. І. Бухарін, Л. Б. Каменєв, Г. О. Зінов'єв, Й. В. Сталін вільно та самостійно писали книжки, полемічні статті, публіцистику, але й їхні прихильники з „номенклатури" мали можливість прискорити свою кар'єру гострим та швидким пером і влучним словом. Сучасники подій 1920-х рр. у Харкові свідчили, що Попов володів і пером, і словом. Ось що писав про нього відомий мемуарист і націонал-комуніст Іван Майстренко: «Попов завів звичку читати для харківського партійного активу так звані „інструктивні доповіді" з нагоди якихось історичних дат чи подій. Це була для нього нагода глибше проаналізувати якісь події. Говорив він блискуче, і на його доповіді приходили тисячі слухачів. Ні до Попова, ні після нього ніхто таких „інструктивних доповідей" не робив. Я порівнюю рівень доповідей Попова з виступами Бухаріна, Троцького, Радека та ще декого з видатних діячів більшовизму» [9, с. 209-210].

М. М. Попов за своє життя написав досить велику кількість робіт, присвячених історії РКП(б) - ВКП(б) і КП(б)У, політичним, філософським, та економічним питанням. Його „Очерк истории Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков)" перевидавався російською мовою 16(!) разів і був виключений із переліку праць обов'язкового вивчення для всіх партійців СРСР тільки після арешту автора в 1937 р. Сталін і сталінці в 1920-1930-ті рр. особливо цінували історичні та публіцистичні праці Попова за їх послідовну та систематичну критику Троцького, Раковського, Бухаріна, Радека, Зінов'єва, Каменєва, українських патріотів і націонал-комуністів, усіх тих, хто намагався, або нібито намагався викривити пряму та зрозумілу генеральну лінію товариша Сталіна. Зміст історичних і публіцистичних праць Попова пояснює його реабілітацію як історика КПРС на початку 1970-х рр. Про що свідчать відповідні ювілейні статті в „Українському історичному журналі" [10].

Микола Миколайович Попов у 1920-х рр. зробив для вихідця із меншовицької партії досить стрімку кар'єру компартійного номенклатурника. У травні 1922 - грудні 1927 рр. Попов уже на відповідальній роботі в ЦК КП(б)У: заступник завідувача, завідувач агітаційно-пропагандистського відділу ЦК, за сумісництвом редактор газети „Коммунист" (1924-1926), ректор інституту марксизму, член колегії Істпарту ЦК КП(б)У. У цей час він послідовно виступав проти Л. Д. Троцького та Х. Г. Раковського [7, спр. 161, арк. 5-6].

Така швидка кар'єра