М. М. Попов всебічно підтримував Л. М. Кагановича в 1925-1928 рр. на посаді керівника КП(б)У. Він брав активну участь у цькуванні О. Я. Шумського в 1926-1927 рр. та його усуненні з владних посад, у боротьбі проти „правого ухилу" в Україні. За це Сталін висував Попова на високі партійні посади не тільки в Україні, але й у Москві. У 1930 р. він був обраний кандидатом у члени ЦК ВКП(б) і перебував на цій партійній посаді до свого арешту в 1937 р. [12, с. 29].

Уже в 1920-х рр. йому давали такі важливі доручення, як, наприклад, координація дій із визволення вбивці Симона Петлюри Шварцбанда у 1926 р. в Парижі, куди Попов був направлений у відрядження згідно з рішенням політбюро ЦК КП(б)У, отримавши на цю операцію 2400 карбованців партійних коштів [13, с. 407].

Маловідомим у політичній біографії М. М. Попова є той факт, що весь 1928 рік він, росіянин за походженням і вихованням, був на відповідальній закордонній роботі у керівництві КПЗУ, конкретно членом ЦК КПЗУ. І це тоді, як керівництво КПЗУ виступило проти Сталіна і Кагановича та публічно підтримало Шумського. Не викликає сумніву, що Попов зробив свій внесок у те, щоб КПЗУ зникла з політичної арени Польщі та України в 1928 р., як сила опозиційна Сталіну та Кагановичу [14, с. 90-92].

Про успіхи Попова у виконанні сталінських завдань свідчило його нове підвищення: у 1928-1929 рр. він уже в номенклатурі Секретаріату ЦК ВКП(б) і працює в Москві, спочатку заступником завідувача агітаційно-пропагандистського відділу ЦК ВКП(б), а потім завідувачем агітаційно- пропагандистського відділу Московського комітету ВКП(б) [7, спр. 161, арк. 6]. Але справжній успіх прийшов до Миколи Миколайович Попова тоді, коли він став у 1929 р. членом редколегії газети „Правда" і з цього моменту потрапив до складу номенклатури політбюро ЦК ВКП(б). У 1929 р. номенклатурний механізм відбору, висування, призначення та звільнення компартійно-радянських кадрів уже працював на повну потужність. Це була могутня зброя Й. В. Сталіна і сталінців у боротьбі за монопольну владу в партії, державі та суспільстві. Редколегія центральної партійної газети „Правда" у повному обсязі входила до номенклатури політбюро ЦК ВКП(б). Саме тому на ХУІ і ХУІІ з'їздах ВКП(б) М. М. Попов був обраний кандидатом у члени ЦК ВКП(б). Для вихідця із меншовиків і більшовика тільки з 1919 р. це стало можливим тільки завдяки новому номенклатурному статусу Попова та наближенню до Сталіна особисто [7, спр. 161, арк. 7].

Чотири роки роботи у редколегії „Правди" стали для Миколи Миколайовича Попова справжньою школою сталінського виховання. Кожного дня він і головний редактор „Правди" Л. З. Мехліс ризикували не тільки своєю партійною кар'єрою, але й мали всі можливості бути знищеними сталінською критикою, інтригами сталінського оточення, випадковою помилкою журналіста або технічного працівника. Існує опублікований масив документів, у якому зафіксований характер стосунків між Сталіним, сталінським оточенням і редколегією газети „Правда" саме в ті роки, коли там працював М. М. Попов. На наш погляд, ці документи досить конкретно та рельєфно характеризують зміст взаємовідносин між тими, хто уособлював „номенклатуру" вищого складу, тобто номенклатуру політбюро ЦК ВКП(б), і політичною елітою СРСР. Зрозуміло, що навіть вищий склад номенклатури лише обслуговував, а точніше виконував і ніс відповідальність за рішення та доручення представників політичної еліти СРСР. Плутанина у поняттях „політична еліта" і „номенклатура" не дозволяє окремим історикам точно зрозуміти ієрархію влади в СРСР і в радянській Україні в 1920-1930-х рр. і пізніше.

Документи, про які йде мова вище, сконцентровані в російському виданні листування Сталіна та Кагановича за 1931-1936^рр., яке було опубліковано в 2001 р. У цей період Л. М. Каганович був фактичним заступником Й. В. Сталіна у партійних справах. Тому, коли Сталін перебував у своїх довгих відпустках і відрядженнях на півдні, біля Чорного моря, він письмово узгоджував або доручав всі партійні справи, особливо ті, що потребували розгляду на політбюро ЦК ВКП(б), саме Кагановичу. А питання роботи редколегії „Правди" були компетенцією тільки політбюро і вождя ВКП(б). Відділи ЦК ВКП(б) виконували стосовно редакції „Правди" технічні або технологічні функції, про що свідчило листування Сталіна та Кагановича в 1931-1936 рр.

По-перше, оцінка діяльності редколегії „Правди" повністю залежала від Сталіна та його оточення. Ні про яку самостійну або навіть напівсамостійну редакційну політику не можна говорити взагалі. Головному редактору Л. З. Мехлісу та редколегії дозволялась творчість лише у справі необмеженого славослів'я на адресу Сталіна. Саме у цей час культ особи Сталіна стає державною ідеологією. Тому недивно, що на початку серпня 1931 р. Сталін пише Кагановичу: «Следить за „Правдой", за Поповым и Мехлисом и помогать им