липня 1932 р. Сталін у листі до Кагановича та Молотова прямо поставив питання про неспроможність Косіора та Чубаря керувати УСРР [15, с. 210]. З цієї справи, у контексті продовження хлібозаготівель і колективізації, а також знаходження засобів подолання голоду, що поширювався, у липні 1932 р. в Україну приїжджали Л. М. Каганович і В. М. Молотов. Вони домоглися від української „номенклатури" визнання доцільними планів хлібозаготівель, затверджених Москвою. Це формувало в радянській Україні ситуацію голодомору. Але Молотова та Кагановича це мало турбувало. Їх більше турбувало те, що підтвердилась сталінська думка про неспроможність Косіора, Чубаря та Петровського керувати Україною в цій ситуації „залізною" рукою. На їхню думку, треба було змінювати і керівника держбезпеки С. Реденса, хоча він і був родичем Сталіна.

середини липня 1932 р. Сталін, Молотов і Каганович почали обговорювати новий склад керівництва Україною. Спочатку Сталін дуже хотів замінити Косіора на Кагановича, залишивши Чубаря головою уряду УСРР із „випробувальним терміном". Але потім сам від цієї ідеї відмовився, тому що Каганович йому дуже тоді був потрібен у ЦК ВКП(б), у Москві [15, с. 225]. 11 серпня 1932 р. Сталін знову повертається до цього питання в листі до Кагановича. Він ставить питання про усунення Косіора, Чубаря і Реденса. Сталін запропонував: Косіора замінити на Кагановича, Чубаря на Гринька, який уже добре зарекомендував себе в Москві на відповідальній посаді, а Реденса замінити на Балицького [15, с. 274].

Першим із названих осіб в Україну повернувся В. А. Балицький. У листопаді 1932 р. він був призначений особливоуповноваженим ОДПУ в Україні (С. Реденс ще залишався деякий час керівником ДПУ України), а потім у лютому 1933 р. В. А. Балицький офіційно змінив Реденса на посаді голови ДПУ УСРР [15, с. 175].

Складніше виявилось із С. В. Косіором. Хоча в листі до Сталіна від 16 серпня 1932 р. Каганович дає свою згоду очолити КП(б)У, він підкреслює, що може це зробити тільки після серйозного відпочинку та лікування [15, с. 283-284]. Сталін це знає, як і знає те, що Каганович був йому тоді потрібен у Москві. Крім того, у Косіора виявились серйозні захисники серед керівництва ВКП(б) і уряду, серед яких найавторитетнішим був С. К. Орджонікідзе. Останній особисто мав розмову з цього приводу зі Сталіним. Сталін ще остаточно не втратив довіри до Косіора й тому погодився на аргументи Орджонікідзе, якого підтримували Г. І. Петровський, С. П. Затонський, М. О. Скрипник, які більш за все не хотіли повернення Л. М. Кагановича як керівника КП(б)У. Тому С. В. Косіор залишився в 1933 р. керувати КП(б)У, але з Москви другим секретарем до нього з величезними повноваженнями був відправлений секретар ЦК ВКП(б), член оргбюро ЦК, а з 10 лютого 1934 р. ще й кандидат у члени політбюро ЦК партії П. П. Постишев. В. Я. Чубар був переведений до Москви заступником В. М. Молотова у Раднарком, а уряд України очолив колишній боротьбист, а тепер вірний більшовик П. П. Любченко, який до цього працював секретарем ЦК КП(б)У з ідеологічних питань. Замість Любченка секретарем ЦК КП(б)У з ідеологічних питань Сталін і Постишев призначили Попова. Він без вагань відбув до свого останнього місця роботи.

П. П. Постишев, М. М. Попов, В. А. Балицький та їх великий супровід із декілька сот партійних працівників і чекістів з'явились у столиці УСРР Харкові у досить складний час. З одного боку, партійні керівники України не виконували завдань Москви з організації хлібозаготівель і виконання плану хлібоздачі, а з іншого боку, голодомор уже став трагічною реальністю для республіки. За все це треба було комусь відповідати. Розгромне рішення ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р. констатувало, що „парторганізації України не справилися з покладеним на них партією завданням". На лютневому 1933 р. пленумі ЦК КП(б)У, уже за участю П. П. Постишева, М. М. Попова і В. А. Балицького, перший секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор каявся, що в республіці партійці „недогляділи за зміною форм і тактики боротьби класового ворога", „недооцінили роль і відповідальність комуністів у справі колгоспного будівництва, у справі хлібозаготівель", „не зрозуміли нової обстановки" тощо. Тому за участю П. П. Постишева та М. М. Попова одразу ж почався пошук відповідальних за трагічну ситуацію в республіці. Не без підказки із Москви було визначено, що винними є „націоналісти", які викривили генеральну лінію ЦК ВКП(б) у керівництві КП(б)У [16, с. 10-11, 688-689].

Спочатку у П. П. Постишева, М. М. Попова та В. А. Балицького було велике бажання звинуватити в „націоналізмі" колишніх боротьбистів П. П. Любченка й А. А. Хвилю, тим більше, що до приїзду в Україну на початку 1933 р. сталінських „ревізорів" саме вони відповідали в ЦК КП(б)У за ідеологічну роботу та національно-культурне будівництво. 10 лютого 1933 р. за пропозицією Косіора та Постишева Хвилю було знято з посади завідувача відділу культури та пропаганди, а Шкадінова - звільнено від обов'