а пізніше районів, ілюзію, що нібито за рівень його повсякденного життя відповідають обрані ним самим службовці. Дуже швидко сформувався тандем із партійної та радянської влади. Це була єдина форма влади, яка проіснувала від Леніна до Горбачова. Партійний апарат зберігав всю повноту політичної влади, але не брав на себе відповідальності за поточні справи. Радянський апарат позбавлявся політичного впливу, але наділявся повним обсягом владних повноважень для виконання адміністративних, господарчих, соціальних, фінансових та інших функцій державного управління. „Отже, радянську владу не слід вважати фальшивим фасадом, за яким приховувалася справжня влада - диктатура партії більшовиків, - пише С. В. Кульчицький, - Ради справді стали всепроникною владою, але нерозривно зрощеною з організаційною структурою Комуністичної партії. Саме ради надавали РКП(б) статус державної партії. Під радянською владою слід розуміти диктатуру двоєдиної політичної системи „РКП(б) - ради" [49, с.9].
Тому мабуть не було випадковим, що Ленін очолив у жовтні 1917 року Раду народних комісарів у Росії, а Раковський у 1919 році Раду народних комісарів в Україні. Ці два більшовицькі лідери добре розуміли, що уряди РСФРР та УСРР і є „виконавчими комітетами" найвищого рівня. І той, хто очолює їх у складних умовах встановлення більшовицької влади та громадянської війни і є реальним керівником партії. Аналіз діяльності Раднаркому РСФРР у 1917-1920 рр. проведений на сучасній архівній базі російським істориком А. А. Іскендеровим ще раз підтверджує цей висновок [50, с.73-98].
Згідно з інформацією Г.О. Зінов'єва тільки в період з жовтня 1917 року до березня 1919 року в сфері державного управління було зосереджено 200 тисяч членів більшовицької партії [51, с.194]. „Проводниками политики партии были все высшие и центральные государственные ведомства (Совнарком, Совет Обороны, Народные комиссариаты), - підкреслює російський дослідник Є. Г. Гімпельсон, - Под непосредственным контролем ЦК РКП(б) работал Реввоенсовет Республики, по партийным директивам и указаниям вели свою идеологическую деятельность различные политические структуры в армии (институт военных комиссаров, политотделы), в других государственных и общественных организациях, среди населения" [52, с.100].
Монополія РКП(б) на владу, зрощування партійних, радянських і державних органів управління призвели до ототожнювання диктатури пролетаріату та партійної або більшовицької диктатури. Ідея диктатури пролетаріату передбачала, що суб'єктом влади є робітничий клас. Так вважав К. Маркс і так вважав до жовтня 1917 року В. Ленін. Але на практиці виявилось, що робітничий клас не є суб'єктом влади. Він ніяк не міг впливати на обрання керівних партійних органів (ЦК, політбюро, оргбюро, Секретаріат), а тим більше контролювати їх якимось чином. Комуністична влада жила своїм власним життям, швидко формуючи елітарний прошарок „червоних" олігархів: Ленін, Троцький, Зінов'єв, Каменєв, Сталін, Бухарін, Риков, Томський, Раковський, Рудзутак, Дзержинський, Фрунзе та інші. На Х з'їзді РКП(б) у 1921 році Ленін прямо сказав: „Мы после двух с половиной лет Советской власти перед всем миром выступили и сказали в Коммунистическом Интернационале, что диктатура пролетариата невозможна иначе, как через коммунистическую партию" [33, с.42].
Погляд на партію як на організацію, яка може здійснювати державні функції управління в межах диктатури пролетаріату, привів Леніна до перегляду своїх власних поглядів на Ради. Цей перегляд знайшов своє місце у ленінській роботі 1920 року „Детская болезнь „левизны" в коммунизме". Тепер вождь більшовиків був переконаний, що не ради є основою політичної системи соціалізму, а комуністична партія. Ради це лише „важіль" партії для управління державою. По суті це була відмова від одного із головних постулатів концепції пролетарської держави. П.А. Кропоткін це відразу ж зафіксував у своєму листі до Леніна від 4 березня 1920 року: „... Россия уже стала советской республикой лишь по имени. Наплыв и верховодства людей „партии"... уже уничтожили влияние и построительную силу этого многообещавшего учреждения - Советов. Теперь правят в России не Советы, а партийные комитеты" [Цит. за: 52, с.101].
Ідея Маркса про диктатуру класу, трансформувалась у радянській Росії на практиці в диктатуру партії. Хоча і це був багато в чому міф. Уся диктатура партії концентрувалась у владних повноваженнях вузького кола більшовицьких керівників. Нагорі цієї піраміди були з 1919 року політбюро, оргбюро, секретаріат і Центральний Комітет з його апаратом, які і визначали політику партії, затверджували рішення, готували директиви зі стратегічних та поточних питань життя країни та передавали їх для виконання партійним комітетам. Останні перетворювали їх у директиви місцевим радянським і державним органам. Директиви центральним органам державної або радянської влади потрапляли безпосередньо від ЦК або політбюро ЦК більшовицької партії.
Культивування тези про те, що диктатура пролетаріату може бути реалізована тільки у вигляді диктатури більшовицької партії, дуже швидко створили умови для поширення культу загальноросійських і місцевих партійних „вождів". Уже в 1918-1919 рр. у радянській Росії виходила література, присвячена вождям партії. Якщо спочатку до їх переліку входили тільки В. І. Ленін і Л.Д. Троцький, то згодом їх перелік збільшився до десятка прізвищ [53, с.185-203; 54, с.48]. Ленін, розвиваючи цю тенденцію до логічного завершення, сформулював положення, що диктатура класу може бути виражена в диктатурі однієї особи [29, с.199]. Це був пролог до такого явища як культ особи Леніна та Сталіна. А все починалось із постулату про те, що пролетарську державу можна побудувати тільки