По-друге, вождь більшовиків підтримав постулат К. Маркса та Ф. Енгельса про поступове відмирання держави під час будівництва комунізму. Але сформулював дві умови цього процесу: знищення експлуатації людини людиною та високий рівень свідомості трудящих громадян. „Нарешті, тільки комунізм створює повну непотрібність держави, бо нема кого придушувати, - „нема кого" в розумінні класу, у розумінні систематичної боротьби з певною частиною населення, - пише Ленін, - Ми не утопісти і нітрохи не заперечуємо можливості і неминучості ексцесів окремих осіб, а так само необхідності придушувати такі ексцеси. Але, по-перше, для цього не потрібна особлива машина, особливий апарат придушення, це робитиме сам озброєний народ з такою ж простотою і легкістю, з якою всяка юрба цивілізованих людей навіть у сучасному суспільстві рознімає людей, що б'ються, або не допускає насильства над жінкою. А, по-друге, ми знаємо, що корінна соціальна причина ексцесів, які полягають у порушенні правил співжиття, є експлуатація мас, нужда і злидні їх. З усуненням цієї головної причини ексцеси неминуче почнуть „відмирати". Ми не знаємо, як швидко і в якій поступовості, але ми знаємо, що вони відмиратимуть. З їх відмиранням відімре і держава" [10, с.86-87].

По-третє, Ленін відкрито заявив, що він відкидає будь-яку можливість існування у пролетарській державі сталих для розвинутих європейських країн форм державного устрою, відповідних інституцій і їх функціонування після революції в перехідний період від капіталізму до комунізму. Керівник більшовицької партії принципово заперечував парламентаризм, розподіл гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову, кадрову армію, поліцію, чиновництво, податкову систему. Диктатура пролетаріату в його уяві повинна була об' єднати функції законодавчої, виконавчої та судової влади в одних революційних руках [10, с.11-14, 26-29, 40-42, 44-48].

Четвертий висновок Леніна полягав у якнайшвидшому зламі економічної бази старої влади. Націоналізація та одержавлення засобів виробництва, залежний і підпорядкований комуністичної владі стан селянства, недовіра до нього, як до політичної сили, контрольований державою процес розподілу продуктів виробництва - це перший ленінський набір рецептів у цій сфері для майбутньої більшовицької влади [10, с.87-90]. Ленін не думав тоді про те, що його „рецепти" в економічній і соціальній сферах будуть сприяти народженню величезної армії нових чиновників, нових привілеїв, корупції та безладдя, тому що державні підприємства потребували управління з боку громіздкого апарату фахівців і чиновників. Він був впевнений у життєздатності своїх ідей, тим більше, що їх живили своєю логікою та аргументацією роботи найавторитетніших для нього політиків і науковців - К. Маркса та Ф. Енгельса [11, с.31-50].

Узагальнюючи вищевикладений аналіз теоретичних наробок керівництва більшовицької партії до моменту захоплення влади в 1917 році, можна погодитись з висновком С.В. Леонова про те, що „у більшовиків, як і у всій російській соціал-демократії в цілому не було великих досягнень у розробці теорії майбутньої держави диктатури пролетаріату" [8, с.29].

Розуміючи весь схематизм та ідеалізм ленінської концепції так званої пролетарської державності, викладений у роботі „Держава і революція" та в інших роботах 1917 року, можна сьогодні стверджувати, що це була єдина модель, яку можна вважати реально розробленою більшовиками. Ця ситуація, з одного боку, пояснювалась невеликою кількістю керівників-більшовиків, які генерували стратегічні ідеї, а з іншого боку їх завантаженістю практичною партійною діяльністю. До того ж, тоді в 1917-1918 рр., потребували уваги й інші важливі аспекти моделі суспільства реального майбутнього. Не можна забувати, що Троцький, паралельно із Леніним, розробляв теорію державності після перемоги світової пролетарської революції, пропагуючи ідею Сполучених Штатів Європи [12, с.437-465]. Бухарін, розуміючи складність майбутніх завдань управління одержавленою економікою, намагався окреслити структуру та зміст діяльності господарчих органів нової держави [13, с.33, 34, 49, 50, 66-67, 131-132]. Каменєв і Зінов'єв взагалі, як відомо, вважали передчасним практичне здійснення диктатури пролетаріату і тому головну увагу приділяли конкретним проблемам буржуазно-демократичної та революційно-демократичної державності.

Ленінська концепція пролетарської держави або держави-комуни почала демонструвати свою нежиттєздатність з перших днів після захоплення влади більшовиками. Виявилось, що як робітники і селяни, так і велика кількість членів самої більшовицької партії не мали здатність виконувати управлінські функції будь-якого рівня. Ілюзія з приводу того, що кухарка зможе успішно керувати країною минула дуже швидко. Розуміння цього прискорив саботаж державних і банківських службовців, який розпочався безпосередньо після жовтневого перевороту 1917 року. За рахунок професійного більшовицького ядра (це було 7% від загальної кількості партійців), виявилось неможливим задовольнити потребу навіть у формуванні керівного складу чисельних центральних і місцевих органів влади [14, с.83]. Як свідчив відомий більшовик Г.І. Ломов, багато авторитетних більшовиків всіляко намагались уникнути запропонованих наркомівських (міністерських!) посад із-за страху не впоратись з відповідальною та незнайомою справою [15, с.113]. Той же Г.І. Ломов писав у своїх спогадах: „Ленин энергично искал кандидатов в наркомы и на ответственные посты. И после этого ЦК тут же оформлял очередное назначение. Разногласий не было" [15, с.142].

Цікаву картину свого призначення на посаду наркома (міністра) внутрішніх справ радянської Росії у листопаді 1917 року малює в своїх спогадах Г.І. Петровський. Було це так: Ленін зустрів його випадково у приймальній Раднаркому та одразу ж вирішив, що Петровського треба призначити наркомом. Той намагався відмовитись, але Ленін сказав жартома: „Дати Петровському двох виборзьких робітників, з гвинтівками, вони