Спогади Г.І. Петровського свідчать про те, що відбір і призначення кандидатур на посади народних комісарів (міністрів) до першого радянського уряду відбувались тільки на основі політичних критеріїв й особистого знайомства між собою керівників жовтневого перевороту і більшовицької партії. Якби враховувались такі якості кандидата на посаду наркома внутрішніх справ як освіта, професійний досвід, загальний рівень культури та здатність продукувати законодавчу базу нової держави, то безумовно тоді Г.І. Петровський не мав би шансів посісти цю посаду. Він був кваліфікованим робітником у першому поколінні, з великим досвідом легальної та нелегальної революційної боротьби, професійний більшовик, який пройшов через тюрми та сибірські заслання, але він мав початкову освіту, ніколи не працював у будь-якій державній установі, взагалі мав марксистські антидержавницькі настрої та повну відсутність розуміння завдань і функцій наркомату (міністерства) внутрішніх справ у радянській державі [17, с.581-583]. Але після жовтневого перевороту 1917 року відбулась революційна зміна правлячих еліт у Росії. Політична контреліта, основою якої були професійні революціонери- більшовики, активно витісняла з керівних позицій представників дореволюційної та ліберально- демократичної еліти і, захоплюючи ці владні позиції, швидко перетворювалась у нову політичну еліту. Г.І. Петровський входив до елітарного прошарку більшовиків, тому зрозуміло чому Ленін висунув його кандидатуру на посаду наркома.

Не менш цікавим був початок діяльності наркома внутрішніх справ. Г. І. Петровський у своїх спогадах пише: „Всі позиції доводилося брати з бою. Пішов у міністерство, знайшов там двох товаришів міністра і запропонував їм працювати в нашому наркоматі, але вони рішуче відмовились, навіть обурились: як це я їм роблю таку пропозицію! Лишилися з нами тільки охорона, вахтери, кур'єри, швейцари... У колишньому міністерстві - купа нерозібраних паперів, замкнені столи і шафи, ключі від яких на знак протесту забрали з собою службовці міністерства. Довелось вдаватися до надзвичайних заходів - адже становище країни вимагало, щоб центральний апарат ні на один день не припиняв роботи. Ми змушені були для розгляду справ під конвоєм привозити в Наркомвнусправ старих чиновників. Цілий місяць виконували вони під загрозою арешту необхідну технічну роботу. Незабаром вдалося створити колегію наркомату. До неї, крім мене, ввійшли: Смирнов, Правдін, Лаціс, Яковлєва, Тихомиров, Ельцін, Антонов-Саратовський, Васильєв-Южин, Алгасов (лівий есер, що працював по комунальному відділу)... Багато чого ми тоді не знали. Нам здавалось, що треба просто зламати старий апарат, а на його місце створити зовсім нову систему організації влади. Але як це зробити, ми не знали, а життя настійно вимагало відповіді на численні питання, що виникали на місцях, причому питання ці часто треба було розв'язувати негайно. Іноді ми просто не знали, як і взятися до тієї чи іншої справи. Пам'ятаю, що вже після переїзду уряду в Москву я дуже просто „вирішив" долю таких установ, як сенат, синод, деякі дворянські станові установи - повісив на дверях цих установ замки, та й годі. Ленін розсміявся, коли почув про це „вирішення", і сказав мені, що раніше ніж закривати, треба було вивчити їхню діяльність, узнати краще людей, які працювали там, і чесних, що бажають працювати, залучити до роботи" [16, с.27-28].

Останнє речення зі спогадів Г.І. Петровського дуже важливе для розуміння того, як швидко, під тиском практичної діяльності на чолі влади, зазнали трансформації в нову якість погляди Леніна на необхідність термінового зламу державної машини царату та ліберально-буржуазної Росії заради будівництва держави-комуни. Саме тоді, наприкінці 1917 року Ленін говорив: „Об уничтожении чиновничества, сразу, повсюду, до конца не может быть речи. Это - утопия" [10, с.48]. А перший радянський нарком народної освіти А.В. Луначарський у своїх спогадах висловився не менш конкретно: „Хотелось сговориться по-хорошему хотя бы с некоторой частью его аппарата. Ведь жутко же было: надо управлять народным просвещением гигантской страны, а чиновников-то никаких и нет!" [18, с.5].

Дуже швидко, уже наприкінці 1917 року, і Ленін, і керівництво більшовицької партії зрозуміли, що в тій реальній політичній та соціально-економічній ситуації в Росії, в якій опинилась РСДРП(б) після захоплення влади, реалізація марксових постулатів про відмирання держави та негайний злам існуючої державної машини приведе до анархії і хаосу в суспільстві та втрати будь-яких владних важелів впливу. Тому ми згодні з висновком російських істориків Л.Г. Протасова та С.В. Леонова про те, що керівництво більшовицької партії пішло іншим шляхом. „Уместнее говорить о трансформации госаппарата, начавшейся еще в послефевральский период. Октябрьский переворот поначалу лишь отчасти изменил тенденции развития российской государственности. Большевикам пришлось отказаться от слома большинства старых ведомств. Совнарком почти полностью унаследовал структуру Временного правительства. Вместе с тем он являлся главным образом „политическим" правительством и даже брал на себя часть функций ЦК большевиков" [19, с.157].

Факти підтверджують цей висновок. З великими труднощами, подолавши саботаж державних і банківських службовців, більшовицьке керівництво змушено було взяти курс на масове залучення їх до управління державою. Восени 1918 року частка „старих", тобто дореволюційних державних службовців, становила в складі апаратів: наркомату фінансів - 97,5%, наркомату державного контролю - 80%, наркомату шляхів сполучення - 88,1%. Аналогічною була картина в інших наркоматах [20, с.157]. Тому мабуть продовженням цієї тенденції виявилось