Процес революційної зміни політичних еліт вимагав у 1917-1920 рр. залучення до керівної роботи в усіх ланках державного, господарського, правоохоронного, місцевого апаратів величезної кількості нових людей, не пов'язаних ніяк зі старою владою. Ленін і більшовицька верхівка вважали, що головним кадровим резервом для пролетарської держави стануть робітники і, у першу чергу, робітники-комуністи. Вони допускали в окремі ланки державного апарату, особливо на місцях, залучення і селянської бідноти. І треба підкреслити, що в 1917-1920 рр. вдалось досягти певних результатів у просуванні кадрових робітників на посади у радянському та партійному апаратах. Згідно з підрахунками російського історика Є.Г. Гімпельсона в 1920 році на керівних посадах у наркоматах (у складі колегій і управлінь) було від 1% до 10% колишніх робітників; у главках і центрах ВРНГ - 26%; у складі місцевих виконкомів Рад: волосних - 10%, повітових - 31,9%, губернських - 36,5%. Проведений у липні 1921 року перепис відповідальних працівників партійних, радянських, господарських, профспілкових органів, армії та промислових підприємств 45 губерній і областей охопили 14828 осіб, серед яких 34,6% були колишніми робітниками. Одночасно було встановлено, що лише 3,3% керівників мали вищу освіту і ще 16,9% середню освіту. Решта фактично була малоосвіченою [21, с.38].

Але активне висування робітників і бідних селян на керівні посади в 1917-1920 рр. та пізніше не мало позитивних результатів для якісного керівництва партійними, державними, профспілковими, правоохоронними органами, промисловими підприємствами. Одразу ж виявилось, що „висуванці" не мають елементарних знань і навичок управлінської діяльності, страждають від відсутності необхідної освіти та культури, спеціальних знань. Розуміючи реальний стан речей, Ленін, який сам був одним із головних авторів цієї кадрової політики, обурювався у березні 1922 року: „Мы на практическую работу для исполнения насадили коммунистов со всеми их прекрасными качествами, но для этой работы совершенно непригодных" [22, с.14-15]. Ще більш критично стосовно кадрової політики РКП(б) був налаштований нарком освіти РСФРР А.В. Луначарський, який у 1924 році написав: „Наверху коммунисты, неопытные в государственном строительстве, дальше преданный пролетариат, который не знает, как за дело взяться, который человек от молота и плуга, и, высунув язык, едва может сделать свою подпись, и которому надо отдуваться за все, и дальше наихудшая часть - авантюристы, чиновники, люди, которые сюда пристали, почуяв, что жареным пахнет" [23, с.65].

Піком висування робітників і селян на керівну роботу став 1925 рік - 7459 осіб. Але фактично ця кадрова політика з малим ефектом реалізувалась упродовж 1920-х рр. [21, с.43-45; 24, с.55-75; 25, с.5- 38; 26, с.40-52].

Процес створення і формування першого радянського уряду в 1917 році свідчив про те, що Ленін, Троцький, Каменєв, Зінов'єв та інші лідери більшовизму не вірили у свій власний теоретичний постулат про те, що робітники і селяни зможуть ефективно керувати країною, хоча вони і назвали свій уряд робітничо-селянським, але робітників і селян у його складі не було. Їхні кандидатури і не розглядались. Тому що для керівництва більшовицької партії пролетаріат був засобом завоювання влади, але ні як не тим об'єктом, якому б вони бажали передати владу.

Назву нового уряду: Рада Народних Комісарів - вигадав Л.Б. Каменєв. А структурно повторював він майже дзеркально перелік колишніх міністерств Тимчасового уряду, взявши їх назви, але замінивши „міністерство" словами „народний комісаріат". З'явився тільки один новий наркомат: Народний Комісаріат у справах національностей. А всього їх було тринадцять. Усе це свідчило про те, що більшовики не мали попередньо відпрацьованої схеми організації „своєї влади". Виявилось, що багатогодинні дискусії з приводу того, ради чого партія стане основою для нової форми державності - диктатури пролетаріату, нічого не варті, коли настав час практичної роботи у владі. Ми погоджуємось із російським дослідником Є.Г. Гімпельсоном, коли він пише: „В целом структура и функции Совнаркома строились по схеме дореволюционных правительств, что противоречит утверждению Ленина (а вслед за ним - советской историографии) о том, что весь старый государственный аппарат был отдан „на слом" в соответствии с учением марксизма. Определенная структурная преемственность сохранилась. Полный же разрыв с ним был в части социально-классового содержания его политики и персонального состава" [27, с.15].

Але досить швидко поруч із традиційними наркоматами-міністерствами був створений центральний орган керівництва економікою, який не мав жодних аналогів у попередніх системах державного управління. Необхідність утворення цього органу визначалась двома головними постулатами більшовицького керівництва в сфері економіки: перший постулат - на шляху до соціалізму пролетарська держава повинна зосередити в своїх руках базові галузі народного господарства, а головне націоналізовану промисловість, тому що соціалізм - суспільство, засноване на монополії державної власності. Другий постулат - держава здійснює планування економіки, тому що „справжнє