соціалістичне господарство може бути тільки плановим" і згідно з планами розподіляє всі матеріальні та продовольчі ресурси. Ці ідеї формулював декрет Раднаркому та ВЦВК від 2 грудня 1917 року про створення Вищої Ради Народного господарства (ВРНГ). Цей орган був наділений владно-керівними повноваженнями стосовно всіх економічних установ, підприємств, заводів і фабрик, а також усіх наркоматів [28, с.116-152].
Одержавлення економіки, масова націоналізація промислових підприємств, створення спеціальних органів розподілу продукції, сировини, матеріалів дуже швидко зміцнили позиції держави стосовно і суспільства, і конкретного громадянина. Усе це створювало умови для появи величезного, небаченого в Росії державно-бюрократичного апарату, який намагався підпорядкувати собі все і вся. У 1920 році в радянській Росії кількість держслужбовців і керівна ланка на виробництві збільшилась вдвічі стосовно кількості промислових робітників у порівнянні з 1913 роком. Кооперативи, профспілки, мережа місцевих економічних рад швидко перетворились у бюрократичний додаток державного апарату управління. Ленін, Троцький, Бухарін були занепокоєні таким станом речей, тому що вони добре розуміли, що сформований державний капіталізм істотно зменшував їхні надії на реалізацію марксової ідеї про державу-комуну та відмирання держави при соціалізмі [4, с.109].
Ленін раніше за своїх соратників зрозумів, що тільки міцна комуністична держава дозволить більшовицькій партії утримати владу в Росії. Якщо напередодні жовтневого перевороту 1917 року він вважав, що переможна пролетарська революція і прихід до влади РСДРП(б) забезпечать початок відмирання держави, то реалії нової ситуації дозволили йому відмовитись від цієї утопічної тези класичного марксизму: інтенсивно почав формуватись новий державний апарат з усіма функціями примусу, пригнічення та покарання. І Ленін швидко генерує нову „теорію": для побудови комунізму в Росії починати треба не з „відмирання" держави, а навпаки, з утворення і розвитку могутньої централізованої держави. На УІІ з'їзді РКП у березні 1918 року Ленін сказав, заперечуючи Бухаріну: „Мы сейчас стоим безусловно за государство... заранее провозглашать отмирание государства будет нарушением исторической перспективы" [29, с.65-66].
Ні Ленін, ні Сталін, ні жодний із офіційних документів більшовицької партії в 1920-х - 1930-х рр. ніколи не ставили питання про всебічний перегляд теоретичного постулату марксизму про „відмирання держави" після пролетарської революції. Неофіційно було вирішено, що Маркс не помилився, але пролетарська держава почне поступово відмирати тоді, коли остаточно переможе комунізм в усьому світі. Дуже швидко домінуючою в агітпроповській діяльності стала теза про необхідність посилення радянської держави. Необхідність домінування держави у суспільному житті втлумачувалось з дитинства декільком поколінням радянських людей, які й гадки не мали, що були часи, коли Маркс і Ленін вважали, що справжній соціалізм почнеться тоді, коли відімре держава взагалі.
М.О. Бердяєв досить точно з'ясував й охарактеризував причини, які спонукали Леніна та більшовицьке керівництво переглянути тезу Маркса про відмирання держави під час просування до комунізму. Він звернув увагу на те, що більшовизм мав у собі не тільки могутню революційну силу, але й тенденцію відновлення великодержавних традицій і поглядів під червоними прапорами та комуністичними гаслами. Бердяєв писав з цього приводу: „Как это парадоксально ни звучит, но большевизм есть третье явление русской великодержавности, русского империализма... Большевизм за сильное, централизованное государство. Произошло соединение воли к социальной правде с волей к государственному могуществу и вторая воля оказалась сильнее. Большевизм вошел в русскую жизнь, как в высшей степени милитаризованная сила. Но старое русское государство всегда было милитаризованным. Проблема власти была основной у Ленина и у всех следовавших за ним. Это отличало большевиков от всех других революционеров. И они создали полицейское государство, по способам управления очень похожее на старое русское государство" [9, с.99].
Не менша метаморфоза відбулась ще з одним постулатом із ленінської концепції пролетарської держави. Мова йде про еволюцію поглядів на стрижень пролетарської держави - диктатуру пролетаріату.
Ідея „диктатури пролетаріату" була для прихильників К. Маркса підпорядкована головній меті - побудові соціалізму. Маркс і Енгельс у своїх працях ніде не конкретизували зміст поняття „диктатура пролетаріату". Лише одного разу, у роботі „Громадянська війна у Франції", К. Маркс сформулював своє розуміння цього поняття. „Посмотрите на Парижскую Коммуну. Это была диктатура пролетариата", - писав Маркс [30, с.201]. Але більшовики, на відміну від інших соціал-демократичних і соціалістичних партій Росії початку ХХ століття, сприйняли цю тезу, абсолютизували її, перетворили у догматичну ознаку своєї радикальної течії соціал-демократії. Ленін, Бухарін, Троцький, Зінов'єв, Каменєв, Сталін та інші представники більшовицької еліти впродовж 1920-х - 1930-х рр. постійно підкреслювали, що без диктатури пролетаріату соціалізм у Росії побудувати неможливо.
Зазнавши перші серйозні невдачі у спробі конкретної реалізації доктрини комунізму на теренах Росії та України в 1918-1920 рр., Ленін розширив розуміння поняття „диктатура пролетаріату" до специфіки тієї країни, якою він керував. Тому він ввів поняття „диктатура пролетаріату та бідного селянства", що повинно було символізувати владу більшості населення над меншістю. Але це мало чого змінювало по суті. Реалізація вимоги селян про передачу їм поміщицької землі перетворювало багатьох аграріїв із бідноти в середняків, у власників землі та засобів виробництва. Тому знову „диктатура пролетаріату" була б владою меншості [31, с.13].
Уважний читач Леніна знайде у нього багато визначень поняття „диктатура пролетаріату". Але їх об'єднує та відрізняє те, що до жовтневого перевороту 1917 року, одразу після нього та впродовж громадянської