війни вождь більшовиків вважав головною рушійною силою диктатури пролетаріату класове насилля в самому широкому розумінні, а після цих подій почав говорити про те, що „диктатура пролетариата есть упорная борьба, кровавая и бескровная, насильственная и мирная, военная и хозяйственная, педагогическая и административная, против сил и традиций старого общества" [32, с.27]. Після переходу до нової економічної політики Ленін взагалі визначив поняття „диктатура пролетаріату" туманною фразою про те, що це є „керівництвом політикою з боку пролетаріату" [33, с.218].
Тобто можна говорити про певну ідеологічну еволюцію більшовицької керівної верхівки стосовно поняття „диктатура пролетаріату" впродовж 1917-1920 рр. Але ця еволюція була у зовсім протилежному напрямку стосовно тієї концепції пролетарської держави, яку задумали Маркс, Ленін та їхні апологети і послідовники. Комуністична держава та суспільство рухались після жовтня 1917 року не у бік ліквідації будь-якої соціальної несправедливості, створення умов вільної праці та життя, демократії і прогресу, відмирання держави, як апарату насилля, а навпаки, у бік небачуваного ще в історії людства тоталітаризму. Роки правління Сталіна і сталінців остаточно дискредитували поняття „диктатури пролетаріату", як форми влади трудящих, як ідеологічної основи того, що ми звикли називати радянською владою. „Це був шлях у безвихідь, величезний, світового масштабу експеримент над мільйонами масами, який силою започаткували більшовики, - пише в одній зі своїх статей вітчизняний історик Ю.О. Курносов, - Диктатура, встановлена після жовтневого перевороту, означала присвоєння ними права ламати життя мільйонам, руйнувати народний побут, сім'ї, релігію, національні святині, традиції, права і свободи станів, устої приватної і особистої власності тощо. Все це називалося протягти соціалізм у повсякденне життя. ...В процесі експерименту репресивні заходи застосовувалися і щодо представників різних груп інтелігенції, робітників і селян, партійних, радянських і господарських працівників. ...Червоний терор поширювався не тільки на представників правлячих класів за царату, прибічників буржуазного ладу, людей освічених. Більшовицька влада була безжальна навіть до своїх учорашніх союзників по революційні боротьбі, товаришів по царських тюрмах, засланню та каторзі - і до тих, хто не визнав диктатури пролетаріату" [34, с.21-22].
Швидка трансформація Леніна та обмеженого кола більшовицьких керівників після захоплення ними влади зі стану революційного романтизму та ідеалізму у стан олігархічної диктатури терористичного спрямування під комуністичними гаслами була зовсім невипадковою. Давно помічено, що людині радикального, нігілістичного, революційного світогляду притаманні нетерпимість до будь- якої іншої точки зору, жорстокість стосовно тих, хто заважає їм досягти своєї „ідеальної" мети. Отримавши владу, така людина дуже часто еволюціонує до тиранії та терору, як засобу державного управління. Отримавши необмежену владу, радикально налаштована людина обов'язково втягне суспільство у кривавий період існування. Ленін і більшовики добре знали і вивчали історію Французької революції кінця ХУІІІ століття, але не тільки не змогли уникнути помилок якобінців, яких брали за приклад, але й значно їх перевершили. Тут треба згадати систему концентраційних таборів для власного народу (ГУЛАГ), нескінчені хвилі репресій упродовж „мирних" 1920-х - 1950-х рр., які мали ідеологічні, національні, соціальні, релігійні аспекти та причини, депортації мільйонів людей до Сибіру та Далекого Сходу Росії, голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., відсутність свободи слова, релігії, пересування та вибору місця проживання і багато чого іншого, притаманного тоталітарній державі ХХ століття.
Небезпеку переродження радикальних соціал-демократів у диктаторів антигуманного ґатунку передбачав на початку ХХ століття теоретик анархізму, антидержавник, переконаний революціонер князь П.А. Кропоткін. Він писав: „Каждый революционер мечтает о диктатуре, будет ли это „диктатура пролетариата", т.е. его вождей, как говорил Маркс, или диктатура революционного штаба, как утверждают бланкисты...". Нічого гарного для народу із цього не вийде, підкреслював далі Кропоткін, тому що всі ці революціонери „мріють про завоювання влади", а влада ця буде здійснюватись шляхом „создания всесильного, всемогущего государства, обращающегося с народом как с подданным и подвластным, управляя им при помощи тысяч и миллионов разного рода чиновников... И если на другой день после революции, народным массам будет дана возможность высказать свою волю, то это сделается лишь для того, чтобы народ избрал своих вождей, которые и будут думать за него и составлять законы от его имени... Вот тайная мечта 99% из тех, кто называет себя революционерами" [35, с.15; 36, с.13-14].
У радянській історіографії існують тисячі робіт, написаних й опублікованих з однією метою: довести, що після жовтневого перевороту 1917 року на теренах колишньої Російської імперії послідовно встановлювалась і зміцнювалась диктатура пролетаріату, модифікована потім у диктатуру пролетаріату та бідного селянства. Ця диктатура нібито було головним чинником будівництва нового суспільства - соціалізму. Безумовно це було ідеологічне замовлення правлячої компартійно-радянської еліти, яка намагалась в очах народу замаскувати своє правління під класову диктатуру. Сьогодні, аналізуючи всю сукупність фактів і подів 1920-х - 1930-х рр., можна впевнено стверджувати, що диктатури пролетаріату, як соціального явища, в історії Росії та України ніколи не існувало. Цей постулат із марксистсько-ленінської концепції пролетарської державності залишився ідеалістичною мрією, яка не мала і не може мати реального механізму реалізації в будь-якому суспільстві. Не може цілий клас виконувати практичні, державні функції управління. Робітник, який працює на заводі, цього просто не знає і не вміє. Тим більше не може цілий клас виконувати диктаторські функції. Для цього комуністична