Ленін і більшовицьке керівництво відразу ж після жовтневого перевороту почало вибудовувати організаційну структуру радянської влади. Уже 26 жовтня 1917 року всім губернським і повітовим радам робітничих, солдатських і селянських депутатів була передана телеграфом постанова Другого Всеросійського з'їзду Рад, який контролював більшістю голосів більшовики, такого змісту: „Вся власть отныне принадлежит Советам. Комиссары Временного правительства отстраняются. Председатели Советов сносятся непосредственно с революционным Правительством" [45, с.11]. Ідеологічно переконливі аргументи перших радянських декретів („Про мир", „Про землю", „Декларація прав народів Росії" та інші) потрапляли на відповідну соціальну основу очікувань і надій, що викликало у великих мас народу позитивне ставлення до нової влади та уряду - Раднаркому. Велику роль відігравала сама назва органів влади: „Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів". Цей ефект посилювався постійними вказівками від ленінського Раднаркому про те, що саме Радам тепер належить влада в країні. Ленін дійсно так вважав ще на початку 1918 року. Він мав надію, що його партія буде спрямовувати діяльність „держави Рад" і саме ця „держава Рад" зможе реалізувати партійну програму більшовиків. У січні 1918 року Ленін говорив, що радянська влада „вище партій". Вона „создавалась ни по чьему-либо декрету, ни по постановлению какой-либо партии" [46, с.306].

Але Ради у 1917-1918 рр. не утворювали єдиної системи влади. Про це компетентно та відверто свідчив у своїх спогадах перший нарком внутрішніх справ РСФРР Г.І. Петровський: „Радянська влада прагнула до того, щоб централізувати все управління в країні, але це був демократичний, а не бюрократичний централізм. Місцеві Ради, яким належить уся влада на місцях, повинні були діяти згідно з декретами Центральної влади, коли мова йшла про загальнодержавні інтереси... Треба сказати, що теж удалось молодій державі не відразу. Це була хвороба росту. Спочатку у нас виникали ніби незалежні одна від одної маленькі Радянські республіки, деякі з них навіть у масштабі волості. Але незабаром виникла природна потреба об'єднувати їх. Ця потреба йшла знизу, від місцевих Рад, і згори від Центральної влади. Місцеві „раднаркоми", місцеві „комісари" замінялись просто виконкомами і просто завідувачами відділами виконкомів. При виконкомах створювались відділи зв'язку. Так уся країна вкривалася сіткою радянських органів, тісно пов'язаних між собою. Це була вже однорідна республіка Рад, в якій влада у центрі і на місцях повністю передана в руки виборних від робітників і селян та не має призначуватись з центра „управителів" [16, с.30].

Дивно, але малюючи схематично картину підпорядкування різноманітних за політичним і соціальним складом рад (Радами робітничих депутатів у містах за правило керували більшовики або меншовики, а радами селянських депутатів керували в основному есери), Г.І. Петровський жодного разу не згадав про ті чинники, які дозволили Раднаркому на чолі з В.І. Леніним та більшовицькому керівництву досить швидко це підпорядкування здійснити. Такими чинниками були партійні комітети РСДРП(б) - РКП(б) та органи держбезпеки, у вигляді створеної 20 грудня 1917 року Надзвичайної комісії, яка отримала історичну назву із двох перших російських літер - ЧК.

Після жовтневого перевороту 1917 року до свого політичного впливу більшовики додали ключові посади у розгалуженому радянському державному апараті. Посівши головні державні пости, комуністи підпорядкували їх завданням своєї партії. Надалі цей процес тільки посилювався. Використання владних структур формувало впевненість, що більшовицька партія і є державною владою. І ми, як і російський автор А.Х. Бурганов, вважаємо, що відправною точкою цього процесу було рішення про формування уряду після жовтневого перевороту 1917 року тільки з більшовиків. Відомо, що були шанси утворення коаліційного уряду з представників соціалістичних партій, але компроміс не був знайдений і не тільки через непоступливість Леніна та його оточення. Короткочасний союз більшовиків і лівих есерів не змінив суті тенденції [47, с.26-38].

У декількох своїх останніх роботах С.В. Кульчицький вважає Російську революцію по суті радянською і датує її від лютого 1917 року до розгону Установчих зборів у січні 1918 року [48, с.5-8]. Погоджуючись із цією точкою зору ми повинні з'ясувати чому втрата реальної влади радами всіх рівнів, включаючи Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і з'їзд Рад, який його утворив, не привела до їх зникнення або остаточного поглинання партійними комітетами та осередками тоді, коли, за С.В. Кульчицьким, у Росії почалась комуністична революція (весна 1918 року).

Відповідь на це питання і проста, і складна одночасно. Проста, тому що зрозуміло, що вже в 1917-1918 рр. ради всіх рівнів, а головне їх виконавчі комітети, виконували величезний обсяг функцій державного управління у центрі та на місцях. Надалі цей обсяг тільки збільшувався, особливо тоді, коли наприкінці 1917 року набрав оберти процес націоналізації промислових підприємств та акціонерних товариств. Партійні комітети більшовицької партії від ЦК і до повітів, не маючи відповідної організаційної структури та фахівців, переклали всю відповідальність за питання господарчі, адміністративні, соціальні, включаючи медичне обслуговування, освіту, науку, культуру, пенсійне забезпечення та подолання безробіття, саме на ради та їх виконавчі комітети. Це створювало у населення, особливо на рівні губерній, округів, повітів,