М.О. Фролов

КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ЕЛІТА УКРАЇНИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПОШУКУ ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В 20-30-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Одним із напрямків розвитку сучасної української держави є формування нового адміністративно-територіального устрою. Владні структури, партії, представники політичної еліти країни останні роки постійно генерують проекти та різні ідеї щодо змін існуючої системи. Це робить актуальним виділення й аналіз етапів, фактів, пов'язаних із становленням того адміністративно-територіального устрою, який ми маємо сьогодні. Такий аналіз є обов'язковою умовою для розробки концепції нового розподілу території тепер уже суверенної країни. У зв'язку з цим наукове та практичне значення має звернення до розгляду особливостей пошуку більшовицькою елітою України оптимальної й ефективної моделі адміністративно-територіального устрою УСРР у 20-30-ті роки XX ст. Саме тоді почав формуватись і закріпився той поділ УСРР у складі СРСР, який перейшов у спадщину незалежній Україні після 1991 р.

Питання про оптимальну та ефективну модель адміністративно-територіального устрою УСРР у 20-30-х роках постійно знаходилось у центрі уваги керівних органів республіки. Вона намагалась створювати цю модель у відповідності з політичними, економічними та соціально-культурними особливостями розвитку суспільства після подій революції та громадянської війни. Це питання посідало значне місце у загальному обсязі рішень і практичних кроків партійно-державного керівництва того часу, але воно не було досліджене та всебічно розглянуте істориками радянської доби. Не займались комплексно та спеціально цією проблемою також і дослідники з української діаспори. Йому не було відведене значне місце й у роботах вітчизняних істориків останнього десятиріччя. Хоча ще на початку 30-х років окремі дослідники в СРСР та УСРР намагались проаналізувати й сформулювати перші результати та наслідки пошуків ефективного адміністративно- територіального устрою країни. Серед цих авторів треба виділити роботи професора з Харкова Г.В. Александренко. Його робота "Радянський державний устрій", яка була опублікована в 1931 р., привертає увагу не тільки неприхованою апологетикою практичних кроків більшовицької еліти з питань реформування адміністративно-територіального устрою, але й цікавим фактологічним матеріалом, який є маловідомим навіть для фахівців історії України 20-30-х років минулого століття і не втратив досі своєї актуальності [1].

Пізніше дослідження проблематики адміністративно-територіального устрою Радянської України 20-30-х років не мало розвитку у вітчизняній історіографії. У роботах узагальнюючого та спеціального змісту лише згадувались дати утворення тих чи інших областей в УСРР без всебічного дослідження причин і наслідків адміністративно- територіальних змін. Поступово це питання опинилось на периферії уваги та інтересів дослідників вітчизняної історії. Хоча мало хто заперечував, що адміністративно- територіальний устрій УСРР мав безпосереднє відношення до побудови державних органів влади та управління республікою на місцях у 20-30-х роках. І не тільки їх.

Вважаємо, що пошук оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою має пряме та безпосереднє відношення і до процесу створення більшовиками своїх важелів та механізмів влади в УСРР після перемоги у громадянській війні. Під адміністративно- територіальним устроєм УСРР ми розуміємо поділ території України на певні частини з метою побудови і формування державних органів влади та управління на місцях. Ставлення до цього питання в 20-30-ті роки, як до важливого питання, було властиве більшовицькій еліті України ще й тому, що вона утверджувала свою владу в республіці багато в чому силою примусу та репресій стосовно значної частини населення. А це вимагало існування розгалуженого й кількісно великого партійно-державного апарату на всій території республіки, господарських і правоохоронних органів, створення яких без адміністративного поділу Радянської України на певні частини було неможливим.

Основою і необхідною умовою для формування такого апарату повинен бути адміністративно-державний устрій країни. Х.Г. Раковський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, М.О. Скрипник, В.П. Затонський, В.Я. Чубар, О.Я. Шумський та інші представники більшовицької верхівки України в 1920 р. добре це розуміли. Тому вже у травні 1920 р., тобто ще тоді, коли Червоною армією була захоплена лише частина території України, вони приймають рішення про впровадження нового адміністративно-територіального устрою у республіці. Цей устрій був відмінним від того, який намагались ввести уряди УНР та гетьмана П. Скоропадського. Згідно з цим рішенням УСРР була поділена на 12 губерній: Волинську, Донецьку, Олександрівську (з 1921 р. м. Олександрівськ має назву м. Запоріжжя, відповідно Олександрівська губернія стала Запорізькою), Катеринославську (з 1926 р. м. Катеринослав має назву Дніпропетровськ), Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську та Чернігівську. Цей розподіл на губернії проіснував до 25 жовтня 1922 р., коли вже у нових історичних умовах переходу до політики непу було прийнято рішення про зменшення кількості губерній на теренах УСРР до 9 - були ліквідовані Запорізька, Кременчуцька та Миколаївська губернії.

Треба віддати належне компартійно-радянській еліті України: вона активно, цілеспрямовано та систематично займалась у 1920-1922 рр. питаннями адміністративно- територіального устрою і постійно пов'язувала їхні рішення з процесами та механізмами створення й діяльності апарату своєї партійно-державної влади на місцях, намагаючись поставити під свій контроль кожне місто та село. Керівники КП(б)У на чолі з Х.Г. Раковським і Г.І. Петровським були добре обізнані з наслідками провалу адміністративно-територіальних реформ в Україні часів УНР (закон від 2-4 березня 1918 р.) та Української держави П. Скоропадського (закон від 29 квітня 1918 р.). Головним було те, що уряди УНР та П. Скоропадського не мали ефективного