Аналогічний підхід до цих питань існував і в 30-ті роки. 20 січня 1933 р. секретаріат ЦК КП(б)У розглянув питання "Про розмір заробітної плати для секретарів міськпарткомів і райпарткомів". У цьому засіданні секретаріату ЦК КП(б)У брали участь секретарі ЦК: П.П. Любченко, М.М. Хатаєвич, Н.П. Голод, а також члени ЦК КП(б)У К.Ф. Коваль, М.І. Шкадінов, О.Г. Шліхтер, Г.Д. Хаханьян. Після довготривалого обговорення вони вирішили, що розміри заробітної плати для секретарів райкомів КП(б)У повинні залежати від належності до категорії районів, де вони працюють. Секретаріат ЦК КП(б)У виділив у 1933 р. дві категорії районів в УСРР. До першої категорії було віднесено 177 районів. З них: 29 найбільших міських комітетів КП(б)У, 18 промислових райкомів партії, 39 районів першої зони прикордонної смуги та 91 великий сільськогосподарський район.

Партійним секретарям районів першої категорії в УСРР встановлювалась ставка в 340 карбованців на місяць. До другої категорії, де секретарям райкомів КП(б)У була встановлена ставка у 300 карбованців на місяць, були віднесені всі інші 209 районів Радянської України [10.-Ф.1.-йп.7.-Спр.296.-Арк.97].

Треба підкреслити, що в 1933 р. більшовицька верхівка України, розподіляючи партійні комітети на дві категорії, враховувала вже не тільки адміністративно- територіальний устрій УСРР, але й їхню роль і місце в політичних та економічних перетвореннях, які відбувались у 1929-1933 рр. [10.-Ф.1.-Оп.7.-Спр.296.-Арк.127-131].

Для того, щоб мати більш повну уяву про перебіг подій у реформуванні адміністративно-територіального поділу в 1925 р., треба звернути обов'язково увагу ще на дві досить вагомі особливості цього процесу.

По-перше, партійно-державні апарати новостворених округів комплектувались та виховувались під тиском і в умовах досить потужної політики українізації. Цьому сприяла та обставина, що на керівну роботу в округах і районах було висунуто багато керівників із числа українців, які проживали в окружних та районних центрах. Це значно зміцнило більшовицьку владу в Україні на місцях, тому що збільшився рівень довіри до представників цієї влади з боку місцевого населення. Цьому сприяли й дії ЦК КП(б)У на чолі з Л.М. Кагановичем. Так, 9 листопада 1925 р. Раднарком УСРР розглянув питання про хід українізації діловодства та кадрового складу апаратів наркоматів УСРР, окружних установ влади, райвиконкомів, сільрад, а також торгових підприємств і господарських органів на місцях. Було вирішено, що всі установи місцевої та центральної влади повинні були закінчити українізацію діловодства й апаратів до 1 січня 1926 р. І хоча ця постанова Раднаркому УСРР, як і більшість директив та постанов ЦК КП(б)У, ВУЦВК і уряду республіки про українізацію органів влади й безпосередньо "номенклатурних" працівників не були виконані ніколи, звертає на себе увагу намагання більшовицького керівництва України поєднати у 1925-1927 рр. процеси реформування адміністративно-територіального устрою та реалізацію засад політики українізації [7.-10 листопада].

По-друге, реформа адміністративно-територіального устрою УСРР не закінчилась у 1925 р. ліквідацією губерній та утворенням 41 округу і 680 нових районів. Ця реформа продовжувалась у 1925-1930 рр. на рівні сільських рад, визначення їх адміністративних меж і повноважень. Це був складний та довготривалий процес. Щоб зрозуміти обсяги перетворень на цьому рівні адміністративно-територіального поділу, наведемо один приклад. 19 листопада 1925 р. Центральна адміністративно-територіальна комісія ВУЦВК, створена для координації зусиль усіх державних установ під час реформи, лише під час одного робочого дня затвердила проекти окружних виконкомів щодо створення у республіці 195 нових сільських рад [7.-20 листопада].

Трьохступеневий адміністративно-територіальний поділ в УСРР (округ - район - село) проіснував недовго, лише п'ять років. У 1930 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення про перехід на двохступеневий адміністративно-територіальний устрій (район - село). Це рішення завдало величезної шкоди народногосподарському комплексу УСРР у складні роки колективізації та розгортання індустріалізації (1930-1932 рр.), сприяло втраті керованості соціально-економічними процесами у республіці з боку ЦК КП(б)У, уряду та їх партійно- державного апарату, значно посилило загальний хаос і безладдя. Все це тільки збільшувало страждання та рівень беззахисності населення Радянської України в умовах примусової колективізації, масових репресій проти селянства, безжальної хлібозаготівлі та голодомору 1932-1933 рр. Про це відверто говорили в 1932 р. В.М. Молотов та Л.М. Каганович керівникам України.

Реальне наповнення партійного рішення про нову реформу адміністративно- територіального устрою було здійснено спеціальною постановою ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 2 вересня 1930 р. Згідно з цією постановою у республіці були утворені 503 нових адміністративно-територіальних одиниць: одна Молдавська автономна республіка, 18 міст як окремі адміністративно-господарські одиниці та 484 райони. До переліку міст, які отримали статус окремих адміністративно-господарських одиниць та свій бюджет, право безпосереднього спілкування з ЦК КП(б)У, ВУЦВК і Раднаркомом УСРР та іншими вищими республіканськими органами влади увійшли: Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Миколаїв, Сталіно, Полтава, Житомир, Луганськ, Зінов'ївськ, Кременчук, Херсон, Вінниця, Запоріжжя, Бердичів, Дмитрієвськ, Суми, Маріуполь [1. - С.117].

Передбачалось, що ця система буде максимально сприяти прискоренню виконання на місцях вказівок і розпоряджень республіканської влади із Харкова - столиці УСРР. В умовах розгортання складних процесів колективізації сільського господарства та індустріалізації цьому аспекту діяльності місцевих органів влади приділялась особлива увага. Але вийшло не так як передбачав попередній план. Безладдя господарське, особливо на селі, посилювалось безладдям в органах місцевої влади, тому що вони були захоплені перебігом процесів адміністративно-територіальної