Житомирська та Кам'янець-Подільська області, у 1938 р. - Ворошиловградська (нині - Луганська). Напередодні Другої світової війни, у 1939 р., були створені Запорізька, Кіровоградська та Сумська області. Інших змін республіка вже зазнала після початку Другої світової війни за рахунок приєднання українських земель Галичини, Закарпаття, Північної Буковини і Криму до складу УСРР.

Досить невизначеним після 1932 р. був статус міст в УСРР. Особливо багато питань виникало навколо міст, що були обласними центрами. Відсутність реального самоуправління, виборності міських керівників населенням, придушення будь-яких спроб демократизації управління містами робили їхні керівні органи повністю залежними від партійно-державної влади обласного та республіканського рівнів. Була припинена практика 1925-1932 рр. щодо безпосереднього поточного спілкування керівників великих міст Радянської України з вищими органами і установами партійно-державної влади в столиці. Тепер всі свої нагальні проблеми керівники міст та їх населення повинні були вирішувати через обкоми КП(б)У і облвиконкоми. Про те, що являли собою новостворені в 30-ті роки обласні рівні партійно-державної влади в УСРР, дає змогу дізнатись постанова секретаріату ЦК КП(б)У від 20 жовтня 1937 р. Згідно з цією постановою на чотири нових обкоми КП(б)У, що утворювались у 1937 р., передбачалось направити і профінансувати посади 570 відповідальних та 279 технічних працівників. Це були досить невеликі штати, але вони дозволяли контролювали й керувати політичними, економічними і соціально-культурними процесами у відповідних областях. Через обкоми партії та інші партійні органи більшовицьке керівництво в 30-ті роки і пізніше здійснювало управління величезною країною, якою був СРСР. Сучасний адміністративно-територіальний устрій УСРР почав викристалізовуватись після 1932 р. Він задовольняв вимоги політичної еліти СРСР і УСРР та потреби розвитку економіки і соціальної сфери у межах тієї політики, яку генерувала ця влада.

Аналізуючи факти і події, пов'язані з пошуками компартійно-радянським керівництвом України оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою республіки в 20-30-ті роки, треба звернути увагу на те, що ця справа була в компетенції виключно вищих партійних органів. Тобто, навіть невеликі зміни в адміністративно- територіальному устрої областей, міст, районів і навіть сільрад вимагали рішень політбюро, оргбюро або секретаріату ЦК КП(б)У Крім вже наведених фактів з цього приводу, наведемо ще один. 23 березня 1934 р. секретаріат ЦК КП(б)У в складі: С.В. Косіора, П.П. Любченка, М.М. Попова, П.П. Постишева, Ю.О. Войцеховського, М.Д. Гаріна, І.Ю. Капелінського, М.М. Кіллерога, Й.Є. Краєвського, Ю.М. Коцюбинського, В.Д. Кузьменка, М.І. Літвіна, О.В. Пілацької, І.О. Просвіріна та О.Г. Шліхтера розглянув питання про організацію в м. Одесі трьох нових районних рад. Вони повинні були відповідати територіальному розташуванню райкомів партії - Сталінського, Ленінського та Іллічевського. Було прийнято таке рішення: "Схвалити постанову Одеського обкому і партгрупи ВУЦВК'у про організацію в м. Одесі Ленінської, Сталінської й Іллічевської міських районних рад. ВУЦВК'у в радянському порядкові оформити організацію міських райрад в м. Одесі; в червні місяці провести вибори в знов утворені райради" [10.-Ф.1.-Оп.7.-Спр.344.-Арк.115].

Цей документ цікавий і тим, що він прямо вказує на те, що на початку 30-х років більшовицька верхівка вже конкретно пов'язувала питання адміністративно-територіального устрою з умовами та можливостями діяльності відповідних партійних органів. Обов'язково враховувалась кількість членів КП(б)У в кожному районі або місті. Політизація питання про адміністративно-територіальний устрій УСРР набула свою конкретну форму: кожному партійному органу (міськкому, райкому КП(б)У) повинна була відповідати певна адміністративно-територіальна одиниця.

Навіть такий побіжний розгляд фактів та перебіг подій, пов'язаних із пошуком більшовицьким керівництвом України оптимальної та ефективної моделі адміністративно- територіального устрою республіки в 20-30-ті роки XX ст. дає змогу зробити певні висновки:

Адміністративно-територіальний устрій сучасної України бере свій початок з травня 1920 р., коли нова більшовицька влада почала здійснювати перші реальні кроки щодо його впровадження. Треба звернути увагу на те, що керівництво УСРР на чолі з Х.Г. Раковським та Г.І. Петровським спочатку відновило той адміністративно- територіальний устрій, який існував за часів царату і був зрозумілим та звичним для населення республіки. Але воно намагалося все зробити для того, щоб наповнити діяльність органів і установ влади на місцях, які відповідали цьому адміністративно-територіальному устрою, новим революційним, більшовицьким змістом.

Пошук оптимальної моделі адміністративно-територіального устрою УСРР у 20-30- ті роки став для більшовицької верхівки СРСР і республіки ефективним засобом впровадження та зміцнення своєї влади в Україні. Сталінське угруповання неодноразово використовувало реформи адміністративно-територіального устрою в УСРР для висування в органи місцевої партійно-державної влади своїх прибічників і однодумців.

Визначення меж і умовних кордонів між адміністративно-територіальними одиницями в УСРР у 20-30-ті роки не завжди мало логічний і аргументований характер. Велику роль відігравало таке явище як лобіювання окремими представниками політичної верхівки та партійно-державного апарату республіки інтересів і побажань місцевих керівників з цього приводу.

Поєднання політики коренізації та реформування адміністративно-територіального устрою УСРР дало змогу напрацювати в 1923-1939 рр. унікальний досвід збереження і всебічного розвитку національних меншин, які мали довготривалу історію проживання в Україні. Цей досвід не потребує ідеалізації, а навпаки, повинен пройти через критичне осмислення і узагальнення, тому що він може стати цікавим для сучасного суспільства й громадськості України.

Події 1930-1932 рр. переконують у тому, що будь-які радикальні зміни в адміністративно-територіальному поділі країни в умовах політичної та соціально- економічної кризи