Пізніше керівник ДПУ УСРР В.А. Балицький, який одним із перших у політичній еліті УСРР переорієнтувався на Й.В. Сталіна, згадував: "Особисто довелося в Харкові зустрітися з Лівшицем, як з опозиціонером. У нього були досить міцні зв'язки, і з часом становище було таке, що осередки деінде тріщали, незважаючи на те, що я очолював тоді ДПУ. Довелося навіть деякий час бути в меншості. Тільки згодом нам вдалося трохи цю публіку заспокоїти, розігнати та розпустити" [15.-С.27].
14 лютого 1924 р. Я.А. Лівшиць був відкликаний до Москви і незабаром переведений з органів держбезпеки на господарську роботу. З метою зміцнення керівництва ДПУ УСРР постановою Раднаркому УСРР від 24 травня 1924 р. заступником голови ДПУ республіки був призначений К.М. Карлсон (до того очолював Донецький губернський відділ ДПУ), який за сумісництвом очолив і секретно- оперативну частину ДПУ УСРР. Того ж місяця В.М. Горожанин очолив секретний відділ ДПУ УСРР замість Н.М. Райського-Лехтмана.
Незважаючи на те, що партійна дискусія, яка мала місце у РКП(б) у 1923-1924 рр. була гострою за змістом і формою проведення, а за наслідками була невтішною для опозиції та її лідера Л.Д. Троцького, слід зазначити, що до 1927 р. репресії у конкретному розумінні цього поняття проти прихильників опозиції не застосовувалися.
Треба зауважити, що серед прихильників Л.Д. Троцького в СРСР та серед тих, хто підписав добре відому історикам "заяву 46", було багато партійних діячів, які у різний час діяли в Україні, мали тут безліч знайомих, друзів, колишніх колег, однодумців: Є.Б. Бош, Г.Л. П'ятаков, Рафаіл (Т. Фарбман), Я.Н. Дробніс, Х.Г. Раковський, Т.В. Сапронов, А.С. Бубнов, В.В. Косіор, В.О. Антонов-Овсієнко. Вони намагались апелювати до своїх українських товаришів, впливали на них. Усе це мобілізувало на рішучу боротьбу проти них ту більшу частину більшовицької еліти України, яка підтримала "трійку" [16.-С.128-131]. Авторитетний серед них для частини робітників і селян Г.І. Петровський так пояснював ставлення більшовицької еліти України до Л.Д. Троцького та троцькістів у 1924 р.: "Троцький - талановитий чоловік, але завжди був поганим комуністом... Якщо буде потрібно, то партія змете зі свого шляху й Троцького" [17].
Було б великою помилкою думати, що Л.Д. Троцький і його однодумці не мали намірів захопити всю повноту влади в СРСР. Їх наміри мало чим відрізнялись від намірів "трійки" Г.О. Зінов'єв - Л.Б. Каменєв - Й.В. Сталін. Ще у січні 1923 р. Л.Д. Троцький відхилив пропозицію Й.В. Сталіна, узгоджену з В.І. Леніним, Г.О. Зінов'євим та Л.Б. Каменєвим, посісти посаду заступника голови Раднаркому СРСР. Він не приховував, що не бажає бути у будь-кого заступником, навіть якщо це смертельно хворий В.І. Ленін. Потім, напередодні лютневого Пленуму ЦК РКП(б) у 1923 р., саме Л.Д. Троцький відхилив ленінську пропозицію про збільшення кількості членів ЦК і замість цього запропонував зменшити склад ЦК РКП(б) за рахунок включення у нього тільки членів політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК. Ця пропозиція була відхилена більшістю голосів на Пленумі. Всі члени та кандидати у члени політбюро ЦК РКП(б) підписали лист до партії, крім, зрозуміло, Л.Д. Троцького, у якому звинуватили останнього у намірах створити у керівництві партії кризу та виключити з політбюро ЦК РКП(б) нелояльних і непокірних його волі членів. На ХІІ з' їзді РКП(б) протистояння між Л.Д. Троцьким і "трійкою" вже набуло конкретного змісту і стало зрозумілим прошарку високопоставлених номенклатурників. У частини учасників з'їзду викликало незадоволення та іронію неприховане бажання Г.О. Зінов'єва заступити у партії на місце ще живого В.І. Леніна. (М.М. Осинський у своєму виступі на з'їзді просто глузував з цього приводу). Для "трійки" вождів більшовизму у неприємність переросло спеціальне засідання ХІІ з'їзду, яке було присвячене урочистим привітанням представників окремих підприємств і закладів. Кожне таке привітання закінчувалось здравицею на честь В.І. Леніна. Дуже часто звучало ім'я і Л.Д. Троцького. І тільки іноді виступаючі згадували Г.О. Зінов'єва, Л.Б. Каменєва, Й.В. Сталіна та М.І. Бухаріна. Все це свідчило про те, що у квітні 1923 р. Л.Д. Троцький був більш впливовою фігурою серед партійного загалу країни. Тому перемога над ним у партійній дискусії 1923-1924 рр. не була такою легкою для триумвірату вождів, як це малювала радянська історіографія цього періоду.
Не слід забувати, що до січня 1925 р. Л.Д. Троцький був головою Реввійськради, тобто керував слухняною його волі та наказу Червоною Армією. Керівництво Червоної Армії, особливо М.І. Муралов, В.О. Антонов-Овсієнко, Е.М. Склянський, палко підтримувало свого улюбленого вождя. Син В.О. Антонова-Овсієнка О.В. Антонов- Овсієнко стверджує, що його батько, а за місяць до цього і М.І. Муралов пропонували у грудні 1923 р. Л.Д. Троцькому силами однієї дивізії покінчити з владою "трійки" та її прихильників у Москві. Л.Д. Троцький нібито відповів В.О. Антонову-Овсієнку: "Ну, Володимире Олександровичу, це - не більшовицькі методи. Так не можна" [16.-С. 130131]. Розуміючи небезпеку, яка чекала "трійку" вождів з боку керівництва Червоної Армії, Г.О. Зінов'єв і Й.В. Сталін ініціювали на початку 1924 р. прийняття постанови, згідно з якою частина військових керівників, яка підтримувала Л.Д. Троцького, була звільнена з посад і переведена з армії на іншу роботу. Так В.О. Антонов-Овсієнко був позбавлений посади начальника Головного політичного управління