М. М. Мокієнко

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ П'ЯТИДЕСЯТНИЦЬКИХ РЕЛІГІЙНИХ ЦЕНТРІВ В УКРАЇНІ (1988-2004 рр.)

Суспільні трансформації на вітчизняних теренах в кінці ХХ ст. не оминули релігійної сфери. Значною мірою це стосується протестантизму, організаційний розвиток якого наприкінці 80-х рр. продемонстрував прагнення до стійкості, стабільності, що проявилося у створенні формалізованої структури. Невід'ємною складовою внутрішніх змін в пізньому протестантизмі стали процеси, які відбувалися в п'ятидесятництві, релігійному русі що виник в США наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. як реакція на формалізацію духовного життя радикальних течій (передусім баптизму і методизму).

Вивчення особливостей трансформації пізньопротестантських спільнот, в умовах зміни суспільно-політичного та релігійного клімату в державі, перебуває на початковому етапі. Концептуальні засади еволюції протестантизму на зламі епох сформульовані в дослідженнях В. Любащенко. Звуження предмету дослідження характерно для робіт Ю. Решетнікова та О. Назаркіної. Окремі аспекти проблеми знайшли відображення в доробку релігійних дослідників С. Савінського та В. Франчука. Утім, процеси трансформації п'ятидесятницьких релігійних центрів в новітню добу вивчалися авторами побіжно, що зумовило необхідність продовження наукових пошуків у цій царині.

Торкаючись поставленого питання варто звернутися до п'ятидесятницького вчення про Церкву. Зазначимо, що воно значно менше зустрічається в установчих і віросповідних документах репрезентів цієї течії у порівнянні з євангельськими християнами-баптистами. Богословські надбання п'ятидесятників у цій царині також у більшості повторюють еклезіологічні побудови баптизму. Разом із цим, за висловом В. Любащенко, ".акцент на суб'єктивному моменті робить особливо проблематичною вертикальну модель організації п'ятидесятництва" [1, с.249]. Тому на тлі інших представників пізньопротестантської палітри, п'ятидесятництво діє як найменш організована течія, що не має єдиного світового центру.

Втім, протягом ХХ ст. світовий рух п'ятидесятництва пройшов шлях від негативного ставлення щодо власного організаційного оформлення до масштабних побудов церковного типу. Водночас, у межах течії продовжують існувати відгалуження, що мають значно нижчий рівень формування релігійних структур. Паралельно до процесів інституалізації відбувалося формування вчення про Церкву п'ятидесятницького типу. Так, в останніх еклезіологічних розробках найбільшого у світі п'ятидесятницького об'єднання - Асамблей Божих - знайшов місце компромісний підхід у дилемі "Церква - організм чи організація". За ним, під Церквою Нового Заповіту виступає як організм, так і організація [2, с.734]. Звідси, тенденції централізації в п'ятидесятницьких осередках можуть змінитися розповсюдженням елементів сектоутворення і навпаки.

Стійкі інтеграційні тенденції у світовому п'ятидесятництві зумовили вищий рівень централізації в межах окремих репрезентів у порівнянні з баптистськими об'єднаннями. Якщо останнім здебільшого характерна конгрегаціоналістська форма управління Церквою (її ще називають демократичною, тому що основні повноваження сконцентровані в руках мирян або рядових членів громади), то в організації вже згадуваних Асамблей Божих поєднані три форми управління духовною організацією - єпископальна, пресвітеріанська та власне конгрегаціоналістська. Причому в питанні співвідношення помісної громади й регіонального (національного) духовного центру в межах Асамблей Божих застосовано подвійний підхід. Частина громад, що входять до цього об'єднання, вважаються "залежними" від центру в тому, що підкоряються йому в питаннях управління й підтримки, інша частина - досягла так званого "суверенного" статусу і має свободу в прийняті різноманітних рішень. Однак того самого часу продовжує підтримуватися "концепція обов'язкової єдності в питаннях доктрини й практики" в межах об'єднання [2, с.743].

П'ятидесятництво, що існує в нашій країні з 20-х рр. ХХ ст., також тяжіло до створення єдиного керівного чи координуючого центру. Втім у післявоєнний період п'ятидесятники втратили можливість формування власного осередку. Автономна реєстрація груп "хрещених Святим Духом", дозволена радянськими органами в 1968 р., не передбачала наявності легального духовного центру. Таким чином, на кінець 80-х рр. вітчизняне п'ятидесятництво було розділено на три частини. Більша з них, принаймні за офіційною статистикою, входила до Всесоюзної Ради ЄХБ за умовами Московської угоди 1945 р. У керівництві Ради напередодні релігійної лібералізації п'ятидесятницькі громади представляли Д. Вознюк, Р. Білас, В. Глуховський, Ф. Папроцький. Діяльність автономно зареєстрованих громад координувала не визнана державними органами Рада пресвітерів, до складу якої входили В. Озеруга, Н. Решиковець, П. Сердіченко та інші. Незареєстрована частина п'ятидесятників, що на цей час також зазнала розколу, мала неофіційний центр - Раду єпископів на чолі з В. Бєлих та І. Левчуком. Наявність керівних центрів, з одного боку, свідчила про потенційну можливість утворення власне п'ятидесятницького об'єднання; з другого - організаційний поділ п'ятидесятництва при відсутності загальновизнаного лідера спричинив значні розбіжності в питанні формування єдиного союзу.

Слід зазначити, що до наявних культових розбіжностей п'ятидесятництва, які існували до 1945 р., додалися нові, викликані різним статусом цієї течії в післявоєнний період. Так намітилися певні особливості в питанні найменування вищих керівників об'єднань. Незареєстровані п'ятидесятницькі угруповання очолювали тепер єпископи. Подібна практика була відсутня під час легального існування Союзу християн євангельської віри (ХЄВ) в 20-ті рр. На думку дослідника п'ятидесятництва В. Франчука, такий крок було здійснено в часи Другої світової війни задля представництва перед німецькою окупаційною владою, для якої найменування духівників єпископами було звичним через номінальну приналежність (або ознайомленість) із системою керівництва у лютеранській церкві [3, с.357]. Відновлений у роки окупації п'ятидесятницький союз називався Єпископальною церквою християн євангельської віри з керівним органом - єпископальною колегією.

Продовження найменування старших пресвітерів єпископами у післявоєнний період свідчило про поступовий перехід від двохступеневої системи управління церквою