Шлях до легалізації та створення єдиного об'єднання п'ятидесятників в СРСР було покладено в 1985 р., коли Рада єпископів незареєстрованого братства уповноважила своїх представників М. Камінського і М. Мельника вести переговори з Радою у справах релігій [5, с.5]. Остання дала згоду на реєстрацію п'ятидесятницьких громад лише в грудні 1987 р. Позитивна реакція різних відгалужень п'ятидесятництва на прагнення до легалізації стала передумовою створення у липні 1988 р. Оргкомітету відновлення легальної діяльності Союзу християн віри євангельської (ХВЄ). Слід зазначити, що лідери незареєстрованого об'єднання В. Бєлих та І. Левчук поставилися до формування єдиного центру обережно і практичних кроків вирішили не робити. Така позиція очільників стала виявом неготовності цієї п'ятидесятницької течії до інтенсивного просування на шляху інституційного розвитку релігійної спільності.

Разом із тим зустріч "священнослужителів Церкви ХВЄ різних напрямків", на якій вони "примирилися, визнали й благословили один одного. і зробили практичну підготовку в питанні керівного центру" [6, с.8], а також створення Оргкомітету, стало виявом відмови вітчизняного п'ятидесятництва від подальшого сектантського існування. Привертає увагу й ідентифікація майбутнього об'єднання як Церкви ХВЄ, що може бути пояснене прагненням до духовної спільності організаційно розгалуженого п'ятидесятництва, а також певною мірою натякає на форму організації цієї пізньопротестантської течії в наступні роки.

Інтеграційні прагнення "хрещених Святим Духом" наприкінці 80-х рр. виявилися потужнішими за окремі культові розбіжності, однак не означали подальшого співіснування в організаційній єдності з ЄХБ. Відтак, наступним кроком до створення офіційного центру п'ятидесятництва стала Заява керівництва Церкви ХВЄ на адресу Президії ВРЄХБ з проханням про добровільний вихід п'ятидесятницьких громад зі складу Ради ЄХБ, що означало припинення дії Серпневої угоди 1945 р. Пленум ВРЄХБ задовольнив прохання християн віри євангельської, зазначивши однак, що "ми продовжуємо стояти на позиціях єдності, сповідуючи віровчення євангельських християн-баптистів" [7, с.11].

В історіографії розмежування ЄХБ і п'ятидесятників представлено як таке, що відбулося "досить цивілізованим шляхом", а Голова Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства Я. Духонченко назвав його "взірцем вирішення міжконфесійних проблем" [8, с.188].

Попри доволі потужні тяжіння до об' єднання в середовищі християн віри євангельської з'явилися й перші непорозуміння. Окрім пасивної реакції значної частини нелегальних груп п'ятидесятників, у складі сформованого Оргкомітету намітилися розбіжності. У результаті засідання розширеного складу Оргкомітету, "не отримавший загальної братської довіри" В. Глуховський був виведений з його складу [3, с.912]. Ця обставина помітно вплинула на формування нової організаційної палітри руху ХВЄ в 90-ті рр., втім вона не стала визначальною в консолідуючому поступі більшості п' ятидесятницьких громад.

Після проведення обласних конференцій п'ятидесятників та обрання старших пресвітерів разом із пресвітерськими радами, що координувалася Всесоюзною тимчасовою радою єпископів, 25-26 травня 1990 р. відбувся Всеукраїнський з'їзд християн віри євангельської. На з'їзд делегували своїх представників 430 громад від 55 тисяч членів ХВЄ України, що становило 80% усієї п'ятидесятницької мережі [5, с.8]. З'їзд проголосив відновлення діяльності Всеукраїнського союзу християн віри євангельської і визнав себе спадкоємцем Всеукраїнського союзу християн євангельської віри та Всепольського союзу християн віри євангельської. Незважаючи на те, що відновленому союзу не вдалося об'єднати всіх вірних цієї пізньопротестантської течії, результат з'їзду (він вважався третім після двох проведених ще в 20-х рр.) став беззаперечним успіхом з огляду на "неабияку різнорідність, строкатість, застарілі догматичні, культові, особистісні протиріччя. " [8, с.190].

З'їзд обрав старшого пресвітера України, яким став М. Мельник, колишній представник незареєстрованого братства. Інші відгалуження п' ятидесятництва були представлені його заступниками. Крім цього, на з'їзді була прийнята структурна будова союзу, в основу якої покладено колегіальність в організації церкви. Вищим органом союзу було визначено з'їзд представників церков, що обиралися на регіональних, обласних конференціях і церковних нарадах ХВЄ. Вищий виконавчий орган уособлювала Рада єпископів - старших пресвітерів [9, с.5]. Таке найменування стало головною відмінністю від структурної побудови ЄХБ. Втім на початку 90-х рр. в п'ятидесятницькому середовищі не було чіткого розмежування у сані єпископа та старшого пресвітера, про що свідчить відповідне положення Статуту: "Враховуючи історичний розвиток церкви ХВЄ в нашій країні, зберегти звання керівників областей, регіонів - старший пресвітер або єпископ" [9, с.5]. Іншою відмінною рисою від баптистського устрою церкви стала відсутність положення про автономію помісної громади, а також не були визначені основні засади, на яких громада входить до того чи іншого об'єднання.

У цілому на початку 90-х рр. відзначаємо певні тенденції щодо централізації в п' ятидесятницькому середовищі, які можуть бути пояснені таким чином:

Високим рівнем розвою процесу інституалізації, що на початку 90-х рр. досягнув піку, але далеко не вичерпав власних потенцій (з другого боку, певне посилення централізації може бути інтерпретоване як один із рудиментів сектантства з його беззаперечним послухом духовному лідерові або керівній групі).

Вітчизняне п'ятидесятництво на відмінну від євангельського християнства-баптизму не мало чітко сформульованого вчення про Церкву й не потребували демонтажу ієрархічної системи управління. Навпаки, організаційні потуги сприймалися як такі, що повинні мінімізувати структурну диференціацію п'ятидесятництва, уніфікувати різні відгалуження цієї течії в межах одного об'єднання.

Зазначимо, що до 1994 р. вітчизняний Союз ХВЄ входив до складу