Об'єднаного Союзу християн віри євангельської, заснованого І Всесоюзним з'їздом у березні 1991 р. На цьому з'їзді було прийнято Статут та обране керівництво об'єднання, що складалося переважно з українців. Однак необхідність такого утворення поступово зникала через розпад Радянського Союзу та інтенсивний розвиток національних п'ятидесятницьких об'єднань. Протягом 1990-1994 рр. продовжилося налагодження організаційної структури Союзу ХВЄ. На ІУ з'їзді були внесені зміни до Статуту об'єднання: з'явився інституту Правління Союзу у складі 11 чоловік, а також було розширено кількість відділів при релігійному центрі [10, с.16].
Нові тенденції на суспільно-релігійному ґрунті, а саме: широкий розмах місіонерської діяльності, розповсюдження різноманітних духовно-навчальних програм, поширення харизматичного руху - спричинили подальшу централізацію управління Союзу ХВЄ (із середини 90-х рр. Всеукраїнський Союз церков християн віри євангельської-п'ятидесятників (ВСЦХВЄП). Це ілюструє стаття Заступника
Голови Союзу П. Сердіченка в офіційному друкованому органі об'єднання "Благовіснику" з промовистою назвою "Централізація - це гарантований успіх" [11, с.2-4]. У ній автор, характеризуючи устрій досліджуваного релігійного об'єднання, указав, що "строга підпорядкованість зверху й донизу лежить в основі нашого братства", в іншому разі ".розкиданість, розрізненість церковних громад, їхня певна стійка ізольованість неминуче призводить до розмиття чітких обрисів віровчення, до появи сектантства, групівщини" [11, с.3]. Автор, єпископ Одеського обласного об'єднання ХВЄ, демонструє позитивні сторони централізованої системи релігійного управління, погоджуючись однак, що ".жорстка управлінська вертикаль - явище тимчасове", тому що стабілізація громади й духовне зміцнення братства виключить необхідність у жорсткій підпорядкованості [11, с.4]. Слід зазначити, що подібні погляди не знаходили повної підтримки в лавах вітчизняних ХВЄ, однак вони певною мірою визначали формування системи управління Союзом. Так у нових редакціях Статуту звання єпископа домінує над званням старшого пресвітера, при цьому регламентуючі документи чи критерії обрання до цього сану відсутні (зазвичай, рукопокладення в сан єпископа здійснюється, коли старшого пресвітера обирають на другий чотирирічний строк його керівництва обласним об'єднанням церков, причому звання закріплюється й залишається після складання офіційних повноважень і використовується без зазначення регіону, який раніше очолював той чи інший духівник).
Прихід до керівництва Союзом у 1998 р. нової генерації на чолі з М. Паночко закріпив зростаючі тенденції. На кінець 90-х рр. не зникли основні причини, що спонукали до централізації. Зрештою, посилення центру відбулося й за рахунок посилення обласних об'єднань. Цьому сприяв той факт, що безпосередніми заступниками Голови Союзу були старші пресвітери (єпископи) обласних об'єднань (на відмінну від ВСОЄХБ), що екстраполювали власне бачення побудови обласного об'єднання на загальноукраїнський п' ятидесятницький центр.
Важливі статутні зміни були внесені з'їздом ВСЦХВЄП 2002 р. (з урахуванням семи з'їздів Всепольського союзу ХВЄ у 20-30-х рр. цей з'їзд було названо Тринадцятим). На ньому були окреслені основні обриси керівної ланки Союзу. Вищим органом керівництва між з'їздами проголошено щорічну звітну конференцію. До керівних органів союзу були віднесені Комітет та Правління Союзу на чолі з Президентом. Останній традиційно поєднував керівні та виконавчі функції. Подібні принципи управління переносилися й на обласні об'єднання церков, яких у складі Союзу нараховувалося 24, а також Об'єднання церков Автономної Республіки Крим та Київське міське об'єднання церков [3, с.935].
Питання взаємин помісних громад з центром окреслені слабо. Вказано лише, що "місцева церква, за рішенням членського зібрання церкви входить в обласне об'єднання церков ХВЄП" [12, с.7]. Доволі розпливчате формулювання пункту призвело до випадків, коли окремі громади входили до складу Союзу, не маючи членства в обласному об'єднанні церков. Поступово в одній області виростали два центри Союзу, і в результаті ускладнення взаємин одна з частин могла припинити власне членство в об' єднанні.
Пояснюючи окремі закиди про відсутність у Статуті положення про автономність помісної громади, Президент Союзу М. Паночко вказав, що прагнення до неї є виявом "егоїстичних амбіцій", а ".роздробленість багато не зробить: немає однієї думки, одного напрямку, доктрини, це привід для виникнення єресей." [13, с.49]. Не згадується в Статуті й духовне звання єпископа, хоча воно зберігається "як служіння, висунення кандидатів на яке відбувається з числа діючих старших пресвітерів обласних об'єднань, а також пресвітерів, які несуть відповідальне служіння в братерстві." [14, с.16].
Подальше оформлення об'єднання знайшло вияв на ХІУ позачерговому з'їзді, основним рішенням якого стала зміна існуючої назви Союзу на нову - "Церква християн віри євангельської України" [15, с.55-56]. Юридично це не знайшло свого оформлення, бо згідно з чинним Законом "Про свободу совісті та релігійні організації" статус юридичної особи може мати лише релігійна громада, а не церква. Втім фактично прийняття саме такої назви об'єднання підсумувало період еволюції цього релігійного центру в напрямку централізації та засвідчило завершення етапу становлення найбільшого п'ятидесятницького об'єднання в Україні. У цілому, на 2004 р. Церква християн віри євангельської нараховувала 1505 громад з 107167 членами [16].
Іншим п'ятидесятницьким об'єднанням, яке виникло в 1990 р., став Союз вільних церков християн євангельської віри (СВЦХЄВ). Його заснування є результатом організаційних ініціатив колишнього члена керівної ланки ВРЄХБ В. Глуховського. Союз об'єднав окремі п'ятидесятницькі громади, що вийшли з-під опіки Ради ЄХБ, а також декілька автономно зареєстрованих громад [17, с.84]. Протягом 90-х рр. до нього приєдналися чимало незалежних і новоутворених громад. Цьому сприяла гнучка організаційна структура союзу, яка ззовні була схожою на будову ВСЦХВЄ, однак