Особливістю структури Союзу вільних церков стало її поєднання з відділами Української Євангельської Семінарії Богослов'я, що сприяло вирішенню питання пресвітерсько-проповідницьких кадрів, реалізації проектів релігійного центру й уніфікації богословських поглядів об'єднання. Ректор Семінарії - Перший Заступник старшого пресвітера СВЦХЄВ А. Глуховський одночасно очолював вітчизняне міжконфесійне об'єднання - Українське Біблійне Товариство. Усе це додає авторитету Союзу вільних церков ХЄВ і визначає його вплив на суспільно-релігійне життя в Україні.

В досліджуваний період Союз зріс у кількості громад з 19 у 1991 р. до 112 зареєстрованих й 72 незареєстрованих громад в 2004 р. [18, с.12]. Головною територіальною базою об'єднання є Полтавська, Київська та Одеська області.

Питання розвитку незареєстрованого релігійного центру п' ятидесятників в Україні досі не знайшло відбиття в історіографії. Однією з причин цього стала відмова репрезентів цього руху як від реєстрації власного релігійного центру й окремих груп в перше десятиліття незалежності України, так і прилучення до вже існуючих релігійних союзів. Причому визначним чинником стали не догматичні суперечки, а ставлення колишніх нелегалів до державних інститутів.

Незважаючи на пересторогу до держави, релігійні громади, що не увійшли до Союзу ХВЄ, прагнули до консолідації між собою та подолання розколу 1982 р. Після зустрічі лідерів незареєстрованих братств В. Бєлих та І. Федотова у травні 1992 відбулося їх об'єднання. 1-2 серпня 1992 р. у Москві пройшов Перший з'їзд нового утворення, яке здобуло назву Об'єднана Церква християн віри євангельської (ОЦХВЄ). Український центр ОЦХВЄ очолив керуючий єпископ Г. Бабій. До його складу увійшло близько 300 п'ятидесятницьких громад [19, с.433].

Уже на початковому етапі діяльності ОЦХВЄ в Україні стали помітні особливості цієї течії. Насамперед, це глибока аполітичність мислення віруючих, що проявлялася не лише у відмові реєструвати громади й власний релігійний центр, а й у майже повній відсутності будь-яких відносин ОЦХВЄ з державними інституціями. За таких умов навіть при наявності демократичного законодавства в Україні незареєстровані ХВЄ не могли безперешкодно провадити свою діяльність, особливо євангелізаційні та благодійницькі заходи. З другого боку, державні органи втрачали можливість контролювати такі громади. Показовою у цьому відношенні є відсутність будь-яких статистичних даних у Держкомрелігій про існування чималої кількості громад ХВЄ.

Наслідки такого підходу знайшли вияв у різних сферах діяльності релігійної організації. Це стосується повного організаційного оформлення течії, розроблення її ідейно-догматичної програми, реалізації освітніх проектів тощо. Прикладом несприйняття оточуючих суспільно-політичних трансформацій стало будівництво легкоконструйованих наметів для проведення богослужінь. Зведення повноцінних споруд в 90-ті рр. вважалося недоцільним через нетривалість, на думку віруючих, умов релігійної свободи. Подекуди п' ятидесятники продовжували збиратися у приватних будинках, що нагадувало богослужіння у явочному порядку в недалекому минулому.

ОЦХВЄ, як відомо, зберегла власну структуру на пострадянському просторі, що гальмувало її трансформацію, бо найвищі керівники об'єднання стояли на консервативних позиціях.

Слід відзначити, що окремі релігійні практики, які гостріше виражені в середовищі незареєстрованих громад ніж в інших відгалуженнях п'ятидесятництва, мають безпосереднє відношення до управління церквою. По-перше, це надзвичайна роль пророцтва, яке виголошується віруючим під дією Святого Духа. Наявність такого відкриття обов'язкова у прийнятті важливих рішень: обрання керівництва громади, її духовного розвитку, прийнятті нових членів тощо. [19, с.9]. У цьому контексті особливе місце належить Божим вибранцям - "сосудам", що виголошують Господню волю. Ними можуть бути як керівники громади, так і рядові її члени. Це підносить роль членів громади (дуже часто жінок), які не належать до її керівної ланки, але впливають на прийняття тих чи інших рішень. По-друге, помітний вплив на організацію управляння Об'єднаної Церкви є традиція щодо необхідності сповіді кожного члена церкви служителю [19, с.9]. Подібна практика розмежовує духівників з рядовими членами громади й посилює централізацію її управління.

Подальша трансформація суспільно-політичних поглядів призвела до офіційної реєстрації керівного центру й окремих громад колишніх нелегалів. Новий статут Об'єднаної Церкви, прийнятий у 2004 р., закріпив організаційну централізацію конфесії. Його специфікою в царині управління є особлива роль Ради єпископів, що, наприклад, розробляє положення Статуту, вносить зміни й доповнення до нього, обирає Правління ОЦХВЄ тощо [20, с.3-4]. Попри задекларовану необхідність затвердження подібних рішень з боку з' їзду концентрація керівних функцій у руках Ради єпископів очевидна.

В організації ОЦХВЄ ми бачимо яскравий приклад трьохступеневої системи управління Церквою. Вона посилюється положенням про керуючого єпископа, визначеного в Статуті [20, с.5-6], який обирається Радою єпископів і є її керівником. Подібна практика управління викликала критику в п'ятидесятницькому середовищі. Так В. Франчук назвав її ".відступом від простоти у Христі" й ".пережитком католицької й православної церков" [3, с.954]. Разом із тим лідери ОЦХВЄ бачать в такому устрої євангельську модель управління Церквою [19, с.22-23]. Помітні особливості і в управлінні обласними об'єднаннями та помісними громадами [20, с.7-12], що підкреслюють прагнення побудови єпископальної моделі церковного життя.

У 2002-2003 рр. велися