Як показав час, соціальна відкритість була вигідна для самих пятидесятницьких течій. По- перше, вона стверджувала даний релігійний рух в умовах загального пробудження суспільства: утворення великої кількості громадських організацій, рухів, політичних партій тощо. По-друге, повернення обличчям до суспільства сприяло початку й утвердженню євангелізаційно-місіонерської діяльності церкви і, як наслідок, її кількісному зростанню. По-третє, "зміщення ціннісних і світоглядних орієнтацій віруючих в напрямку від інтровертного, замкнутого сприйняття віровчення, бажання самопринизитись, нівелюватись як особистість перед ідеалом Христа, до прагнення більшого індивідуального, особистісного самовираження та самоактуалізації, активного і дієвого зовнішньо зорієнтованого сприймання й відтворення християнських цінностей" [6, с.147]. Звідси, релігійна громада християн віри євангельської мала не просто ще одного члена, сконцентрованого, як маса інших, на внутрішньому поклонінні й спасінні власної душі, а активного християнина, спрямованого на суспільну діяльність з духовними цілями.

Нові реалії виявили нове політичне сприйняття церкви. Дослідник проблеми Ю. Зуєв указав на декілька передумов входження релігійних організацій до політичного життя. Серед них - особливий статус віруючих, які будучи носіями певних релігійних ідей, як громадяни є виразниками тих чи інших соціальних інтересів і зацікавлень. Також у демократичному суспільстві різноманітні політичні рухи та партії не можуть бути байдужі до такої авторитетної й багаточисельної соціальної групи, як Церква. Крім цього, за переконанням автора, у політизованому суспільстві "важко знайти таку сферу життя, де входження церкви не мало політичного значення" [7, с.31]. Зазначені фактори стали об'єктивними передумовами включеності церкви до політичної царини.

Втім міра цієї включеності залежить від багатьох інших чинників, у тому числі й богословських. Як відомо, зміна умов існування релігійного об'єднання на вітчизняному просторі не призвела до швидких теологічних трансформацій стосовно суспільства й політики. Відтак, незважаючи на кардинальну зміну ситуації, менталітет, який супроводжував пережиті гоніння, змінюється значно повільніше. За своєю суттю, проблема повільного богословського оформлення нових соціально- політичних реалій життя полягає в однозначному протиставленні активізації суспільної позиції церкви як вияву посилення її мирської орієнтації й збереження нею високого рівня релігійності й конфесійної дисципліни. Таке протиставлення може свідчити про наявність у вітчизняному релігійному середовищі світоглядного догматизму, формування якого в межах сучасних протестантських течій, не в останню чергу, завдячує зовнішньому впливу держави.

Організаційно роздроблене п'ятидесятництво в добу незалежності увійшло з різним характером соціально-політичної орієнтації. Перша група - це громади, зареєстровані в Союзі ЄХБ, які діяли в руслі його соціально-політичних уявлень, зберігаючи іноді деяку відособленість у Союзі й займаючи не рідко більш консервативні, ніж ЄХБ, позиції, при цьому заперечуючи повне відчуження від проблем світу. Керівники незареєстрованих п'ятидесятницьких громад займали протилежні позиції, ставлячи віруючого перед дилемою: "дружба зі світом - ворожнеча з Богом". Зареєстровані автономно від Союзу ЄХБ, що склали третю групу громад, не сприймали крайнощів ізоляціонізму, однак виступали з критикою "захопленості церкви мирськими справами".

Важливим етапом суспільно-політичного усвідомлення для християн віри євангельської можна вважати прагнення до утворення власного союзу та його реєстрацію. Уже в цей період помітні певні трансформації в богослов'ї. Теологами було визнано, що справжній християнин може поєднувати свій релігійний інтерес із суспільним, вбачаючи в цьому виконання Божих заповітів:"... бути у Христі не означає бездіяльність, а навпаки - активне, пульсуюче, функціонуюче життя" [8, с.28].

Втім навіть організаційне оформлення руху через розповсюдженість старих стереотипів зустрічало протести. П'ятидесятницькі лідери постійно запевняли віруючих у тому, що релігійна політика держави кардинально змінилася. Один із них, Ф. Папроцький, зазначав: "Дуже хотілося, щоб наші віруючі, особливо старшого віку, зрозуміли: реєстрація нині не має нічого спільного з тією, що була в 60-70-ті pp.... Кажу це тому, що багато хто з братів та сестер не в змозі подолати пересторогу до держави, все ще підозрює її у підступності" [9, с.З].

Першу половину 90-х pp. можна вважати періодом інтенсивної переорієнтації п йтидесятництва (особливо зареєстрованого) на соціально-політичну проблематику. Серед напрямків трансформацій відзначаємо:

визнання світської влади як Божої установи й необхідності шанувати її й коритися;

особливий акцент на молитву за владу як обов'язок віруючого [10, с.28];

громадська активність з боку молоді, яка поступово переросла в суспільно-політичну площину;

відхід від космополітизму й відстоювання твердження "Ісус Христос любить усіх, а свій народ найпалкіше".

Певний вплив на свідомість п'ятидесятників простежується з боку нових об'єднань християн віри євангельської та харизматичних спільнот, лідери яких зазвичай формувалися в п йтидесятницькому середовищі й мали чималий авторитет серед частини "хрещених Святим Духом". Вони, як і члени новоутворених громад, гаряче вітають політичну активність віруючих. Переважна більшість членів таких об'єднань є віруючими в першому поколінні, що зумовило практичну відсутність соціально-психологічних нашарувань минулого. Для таких об'єднань (насамперед Української євангельської християнської церкви, Асоціації місіонерських церков християн віри євангельської тощо) характерна активна соціально-політична позиція. З її допомогою лідери об'єднань долають проблему визнання на вітчизняних теренах, а непорозуміння з місцевою владою та критичні закиди в засобах масової інформації не призводять до нівелювання поглядів, а навпаки сприяють їхньому утвердженню. Не випадково представники релігійних спільнот, які виникли в нових суспільних реаліях, охочіше вирішують власні проблеми в судових інстанціях, проводять різноманітні вуличні акції тощо.