Проблеми негативного впливу водосховищ гідрокаскаду на екологію Наддніпрянщини завжди турбували українську громадськість. У 1960-х рр. жвава дискусія про наслідки появи водосховищ Дніпровського гідрокаскаду розгорнулася на сторінках газети "Літературна Україна". Початок їй поклав виступ письменника Олексія Дмитренка з розвідками "Дума про чисте плесо" і "Де починається Дніпро" [28]. Читачі охоче надсилали відгуки, у яких одностайно висловлювалися щодо необхідності захисту Дніпра. Професор М. Біляшівський запропонував боротися з "цвітінням" води через осушення: "Як свідчать розрахунки, вартість відвойованих у моря земель при належному впорядкуванні обійдеться не дорожче, ніж вартість зрошення на півдні України, й сторицею віддасться за п' ять-шість років" [29]. Протилежну думку щодо осушення висловив М. Кисіль, головний спеціаліст інституту "Укрдіпроводгосп". Він розумів, що шкоду народному господарству заподіяли не так водоймища, як поквапливе, нерозпорядливе заповнення водою, адже водосховища є корисними, бо роблять можливим зрошення. Автор передбачав, що у майбутньому постане проблема, коли доведеться вибирати, чому надати перевагу - енергетиці чи зрошенню і водопостачанню, тому що експлуатувати Дніпро не можна [30].

Дискусія на сторінках "Літературної України" свідчила про гідну позицію української інтелігенції в оцінці практики гідробудівництва. Хоч пропозиції не знайшли конкретного втілення, але вони привертали увагу громадськості до екологічних проблем. Дослідник М. Яценко відзначив важливу роль письменників, тому що у той час, коли автори "проектів віку" зваблюють людей сумнівними благами, а основна маса людей вирізняється низькою екологічною культурою, тільки письменники здатні краще бачити екологічне лихо [31].

Занепокоєння громадськості викликала проблема збереження заповідних угідь. Їх захист на Київському водосховищі привертав більше уваги, ніж у попередні роки гідробудівництва. У 1960 р. до М.С. Хрущова звернулася група академіків з проханням захистити урочище Гористе поблизу м. Вишгорода, де знаходився заповідний сосновий бір віком 150-200 років і підземне озеро [32, арк.68,69]. Цю проблему винесли на широкий загал Т. Франко і Ю. Назаренко у статті в "Робітничій газеті" (1961 р.), зазначивши, що на масиві Гористе Головне управління лісового господарства і лісозаготівель проводить зайву вирубку лісу [33, арк.11-18]. Резонансна стаття мала як результат відмову від знищення масиву.

У період спорудження гідровузлів великий інтерес до проблем гідробудівництва викликав показ документальних кінофільмів. У 1969 р. вийшов № 78 Всесоюзного сатиричного кіножурналу "Фітіль", у якому було вміщено сюжет "Сім разів відміряй". Провідною темою сюжету стали втрати, що їх несе Україна внаслідок нерозумного проектування гідроелектростанцій. Головний редактор кіножурналу С. Михалков звернувся в Раду Міністрів УРСР з проханням прокоментувати ситуацію [34, арк.79]. У відповіді заступник голови Ради Міністрів УРСР С. Андріанов недоліки гідробудівництва (зокрема, "цвітіння" води) пов' язав з діяльністю окремих міністерств і відомств, які слабо займалися цими питаннями. На його думку, автори кіножурналу показали не досить суттєві моменти в гідробудівництві, тому що "однобічна інформація про результати виконання рішень директивних органів, спрямованих на здійснення задач перетворення природи... у деякої частини населення може тільки викликати нездорові настрої" [34, арк.104]. Це типова ситуація, коли проблема розглядалася однобічно зацікавленим урядовцем.

У цьому контексті слід розглянути роль природоохоронних організацій, які повинні були займатися вирішенням проблем Дніпра. У період спорудження гідрокаскаду функціонувало Українське товариство охорони природи, створене у 1946 р., яке виявилося практично бездіяльним у виконанні своїх функцій. За висловом А.Н. Шапошникова, "деякі відповідальні особи тоді висловлювали думку, що при плановому соціалістичному господарюванні для охорони природи взагалі немає місця" [35, с.3]. У 1955 - 1967 рр. природоохоронною діяльністю займалася комісія з охорони природи АН УРСР (голова - акад. І.Г. Підоплічко). З 1967 р. її функції перейняв Державний комітет по охороні природи при Раді Міністрів УРСР [36, с.237]. Дослідниця екологічного руху в Україні М.О. Алексієвець зазначає, що "загальна деформація тоталітарного суспільства заважала прийняттю дієвих природоохоронних заходів, а ті, що приймалися, залишались неефективними в силу позаекономічного характеру" [37, с.127].

З точки зору цивілізаційного підходу партія в особі директивних і підпорядкованих їй наукових і експертних установ привласнила собі всю повноту розпорядження життєвим середовищем суспільства. Домінувала установка про владу раціонального людського замислу над природою, руйнівна тенденція якої була очевидною. Російський вчений Є. Рашковський зазначив, що вона супроводжувалася ще й соціальною та людською руйнівністю [38, с.108]. У зв'язку з цим дослідник О. Славін вважає, що тоді зародилася особлива "сталінська екологія", для якої тверезий розрахунок, мудра стриманість були найзлішими ворогами, тому що вона - "вічне нагнітання пристрастей, вічне, майже патологічне прагнення вразити свій народ розмірами, масштабами разом з вічною обіцянкою йому дива. Вражені люди рідко дивляться під ноги, не помічають "дрібниць". Звідси і вічний гігантизм, "проект століття", "будови віку", повороти