Н. В. Шевченко

ПОЛІТИКА НІМЕЦЬКО-РУМУНСЬКОЇ ВЛАДИ У СФЕРІ ОСВІТИ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Велика Вітчизняна війна завдала великих втрат культурно-освітньому розвитку України. Найбільшими були втрати в сфері освіти. Уже в перші дні війни частину вчителів було мобілізовано до лав Червоної армії, а у німецько-румунської влади був власний погляд на проблему освіти для окупованих народів. Питання дослідження культурно-освітньої сери в діяльності німецько-румунської влади до цього часу не знайшло належного висвітлення в українській історіографії. Хоча окремі проблеми, пов'язані з німецько-румунським окупаційним режимом досліджуються досить активно [1, с. 182-186]. Особливо цей процес посилився на початку ХХІ ст., хоча публікації, що вийшли в цей період також мають свої хиби. Зокрема, існують стереотипні повторення, декларативність і описовість.

Для праць останніх років характерні розкутість думок і суджень, об'єктивність, оригінальність наукових підходів, розширення дослідницької тематики.

Проте в дослідженні історії Півдня України воєнних років існують «білі плями»: майже не дослідженим залишається початковий період війни, діяльність закладів освіти в період окупації та система освіти у етнічних німців - фольксдойче. Саме на вирішенні останньої проблеми ми і зупинимося в нашій статті.

Виходячи із засад расової теорії націонал-соціалізму, шкільна політика гітлерівців на тимчасово окупованій території України мала на меті фашизацію, онімечення і духовне зубожіння дітей. Німці зовсім не збиралися всерйоз перейматися інтелектуальними запитами населення. Щодо морального стану населення, то тут нацистські окупаційні органи керувалися людиноненависницькими вимірами [2, с.231].

А.Гітлер не приховував своїх планів щодо шкільної політики на окупованій території. У вузькому колі однодумців фюрер більш цинічно висловлювався з цього приводу: «Не слід вводити для завойованих народів ніякої шкільної освіти. Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати й писати, то згодом це обернеться проти нас... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання у галузі географії може бути обмежене однією фразою: «столиця рейху - Берлін». Математика й тому подібне взагалі не потрібні» [3, с.13].

Цю думку продовжив рейхсфюрер СС Г.Гіммлер. У спеціальному наказі Міністерства у справах окупованих східних областей наголошувалось, що «... в Україні повинна діяти примітивна форма освіти у вигляді чотирикласної початкової школи метою якої має бути навчання учнів тільки рахуванню максимум до 500 і вмінню розписатись, а також поширення вчення про те, що покірність німцям, чесність, старанність і слухняність є божою заповіддю Вміння читати є не обов'язковим. Щорічно повинна проводитися фільтрація дітей у віці з 6 до 10 років для відбору повноцінних і неповноцінних дітей».

У січні 1942 року рейхскомісар України Е.Кох з метою втілення в життя педагогічної доктрини Гітлера, видав наказ щодо умов відкриття початкових, так званих «народних» шкіл. Згідно з цим наказом суворо заборонялося використання учбових планів, навчальних посібників радянської школи. При відборі педагогічних кадрів перевага надавалася особам, відомим своїми антирадянськими поглядами. Педагогічний персонал на благонадійність перевіряло гестапо [4, с.71].

Так, наприклад, в окупованому Миколаєві було взято на облік 233 вчителя. При відборі до уваги бралися такі дані: прізвище, ім'я, по-батькові, національність, сімейний стан, спеціальність, місце роботи, стаж, політичне положення, домашня адреса. В графі «політичне положення» вказувалося, хто з родичів і коли був репресований. До цього ж списку увійшли також деякі викладачі ФЗУ та інститутів [5, с.2].

Для того, щоб уникнути недостатньої кількості кваліфікованих вчителів місцеві органи при підтримці німецької влади, організовували педагогічні курси, де освітяни здобували базові знання як перевиховувати українську молодь. Вчителі мали поширювати серед учнів провокаційні чутки, наклепи і нісенітниці про партійних і державних діячів [6, с.2].

Після відкриття майже в усіх областях невеликої кількості чотирикласних «народних» шкіл, окупаційна влада почала видавати «Педагогічний інформаційний бюлетень», газету «Школяр», підготувала нові сфальсифіковані підручники, в місцевих газетах було запроваджено рубрику «Сторінка для школяра».

Аналогічну освітню політику на Півдні України проводила і румунська влада. Вони створювали спеціальні культурно-просвітні організації. Особливо активну роботу проводило товариство «Вогнище культури». Воно видало книгу «Керівництво для селянських шкіл», в якій основна увага приділялася вихованню молоді в дусі поваги до короля і Бога [7, с.84].

Особлива увага зверталася на вивчення історії. В пояснювальній записці до шкільної програми з нової історії вказувалося, що при вивченні матеріалу такі «видатні особи, як Фрідріх Великий, Бісмарк, Гітлер повинні бути в центрі уваги учнів» [8, с.368].

Із повідомлень рейхскомісара України генеральному комісару відомо про те, що викладання в школах повинно обмежуватися навчанням дітей читанню, письму, праці, фізичній культурі. Заборонялася російська мова викладання.

Вся робота шкіл в окупованих районах спрямовувалася на придушення будь-якої дитячої ініціативи, усування учнів від суспільного життя. «Ніяких дитячих зборів і організацій. У класі - тільки черговий. Ніяких старост. Газет не потрібно. В класі повинен бути портрет фюрера і один-два плакати», - так написано в інструкції для директорів шкіл [9, с.83].

Окупанти намагалися втягнути шкільну молодь у свою антинародну діяльність. Однак ніякі методи фашистського виховання і насильства не могли придушити в українських дітей почуттів патріотизму. Діти чинили посильний опір ворогу. Багато з них бойкотували фашистську школу, всіляко критикували її. Що ж стосується викладачів, то були такі, що на уроках пропагували серед дітей комуністичну ідеологію, таємно користувалися радянськими підручниками, розповідали дітям правду