Зважаючи на це, гітлерівці використовували будь-який привід для того, щоб не відкривати, або закривати вже існуючі школи. Розлючений незадовільним станом справ з відправкою робочої сили на примусові роботи до Німеччини, Е.Кох 24 жовтня 1942 року у своєму розпорядженні зазначив: «у такий час, коли навіть у Німеччині зростання освіти майже стоїть на місці ... абсолютно не має значення, буде чи не буде на Україні підвищуватися освіта, яку німецька влада може планувати тільки через 10 років. А тому я вимагаю ... закрити всі школи, інститути, в яких навчаються учні старше 15 років, а всіх учнів і викладачів цих закладів .закритим способом відправити на роботи до Німеччини. Я вимагаю також одночасно подбати про те, щоб крім 4-х класних шкіл не було жодної, не дозволеної мною» [10, с.145- 146].

У другому пункті таємної німецької інструкції щодо України (листопад 1942 року) також іде мова лише про 4-х класові школи, які 1943 року мають бути закриті [11, с.585].

Стосовно навчальних закладів спеціальної середньої і вищої школи, то своїм розпорядженням від 21 січня 1942 року Кох заборонив їх існування. Замість них і на їх базі, як виняток, дозволялось відкрити подекуди так звані фахові курси і професійні школи з обмеженими завданнями [12, с.47].

Шкільна політика окупантів, що мала за мету придушити національну самосвідомість української молоді шляхом насильницького онімечення і румунізації не увінчалася успіхом. Одним із яскравих прикладів життєдіяльності радянської школи була її робота в одеських катакомбах і севастопольських штольнях. Напередодні відступу наших військ з чорноморських міст вчителі перенесли туди шкільне обладнання, підручники, карти. Протягом усього періоду окупації діти навчалися у підземних школах. У севастопольських штольнях до липня 1942 року працювало 9 середніх і початкових шкіл, в яких навчалося близько 3 тис. дітей. Були створені інтернат і 4 дитячих садки, в яких знаходилося 142 дитини [13, с.194].

На території Трансністрії, зокрема в Одесі, була запроваджена румунська система навчання, згідно з якою середня освіта поділялася на три ступеня:

ступінь - початкова школа з 4-річним строком навчання;

ступінь - гімназія, також з 4-річним строком навчання;

ступінь - ліцей з 4-річним строком навчання.

Початкова школа охоплювала дітей у віці від 7 до 14 років і була семирічною. Відвідування цієї школи було обов'язковим. Адже без свідоцтва про закінчення 4 класів початкової школи не можливо було вступити в перший клас ліцею, вступаючи у ВНЗ також треба було подати це свідоцтво.

Звичайно, говорити про досконалість системи освіти складно, адже в цей період не було програм до занять, підручників, зошитів. Ознакою освіченості вважалося знання німецької, італійської, французької, латинської мов [14, с.98].

У грудні 1942 року було відновлено роботу Одеського університету. При румунській владі викладачі могли займатися науковою діяльністю і захищати дисертації. Цього ж року було відкрито Народний університет. У 1943 році була відроджена консерваторія [15, с.99].

Цікавою є політика нацистської влади по відношенню до етнічних німців. Ці люди стали предметом політичних маніпуляцій окупаційних властей. Нацистські чиновники вважали, що, скривджені радянською владою, етнічні німці не зможуть виступати на її підтримку. У циркулярах рейхскомісаріату «Україна» зазначалося, що «фольксдойче користуються такими самими правами, що й німці з Німеччини» [16, с.17].

Проблемним питанням для окупаційної влади була освіта фольксдойче: з одного боку, їхній статус вимагав повноцінної німецької освіти, а, з іншого боку, таку освіту важко було організувати в умовах війни. Перед вступом німецьких військ радянська влада знищила майже всі шкільні книжки. Саме в культурно-освітній сфері найяскравіше проявився расово зумовлений підхід внутрішньої політики нацизму на окупованій території [17, с.85].

Не довіряючи старшому поколінню радянських німців, які на собі зазнали сильної дії радянської пропаганди, нацистська влада сподівалася виховати нову генерацію фольксдойче у відповідності з ідеями націонал-соціалізму. Система цього виховання мала починатися з самого дитинства. Новою адміністрацією було прийнято постанову «Про обов'язкове навчання в народних школах дітей німецької національності, що мешкають в окупованих східних областях». Відповідно до її вимог діти німецького походження підлягали загальному обов'язковому навчанню, термін якого становив 8 років [18, с.24].

Навчання німецьких дітей в українських школах не дозволялося і починалося з шестирічного віку. Згідно з наказом рейхскомісара України німецькі учні, що успішно закінчили 4 початкові класи, приймалися до «головних» шкіл. Така школа (налічувала 14 класів) відкрилася у Миколаєві в 1942 році та вже 1 лютого 1943 року вона припинила своє існування [19, с.47].

Розпорядженням рейхскомісара від 3 березня 1943 року передбачалося в кожному населеному пункті, де нараховувалося як мінімум 15 дітей німецького походження, відкривати німецькі школи. Педагогічні кадри для цих шкіл забезпечувались виключно вчителями-фольксдойче. З цією метою спеціальним розпорядженням Е.Коха на попередні місця роботи (у школи) були повернуті всі німецькі викладачі, направлені раніше працювати в інші інстанції рейхскомісаріату. Вчителі-фольксдойче направлялися на стажування до рейху з метою ознайомлення з німецькою системою виховання і освіти. Такі курси відвідати троє вчителів з Миколаєва [20, с.48].

Шкільне навчання дітей-фольксдойче підкріплювалося ідеологічною та військовою підготовкою у таборах націонал-соціалістичної партії та гітлерюгенду. Навчання й виховання молоді ґрунтувалися на теорії націонал-соціалізму [21, с.25].

У такий спосіб окупанти намагалися отримати