Н.А. Шкода

САМОДІЯЛЬНІ ТЕАТРАЛЬНІ ГУРТКИ КРИМУ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

За визначенням дослідників, суспільний характер театральному мистецтву надає той факт, що активним учасником сценічного твору є театральний глядач, який безпосередньо сприймає цю творчість. Саме театр завжди найбільше впливав на суспільство і перетворювався в могутній агітаційний засіб, особливо в періоди національного піднесення. В історії всіх країн сценічне мистецтво використовувалось як знаряддя впливу на суспільство, але особливо яскраво це виявилось в українській історії другої половини ХІХ - початку ХХ століття [1.-С.446]. Цей період припадає на роки українського національного відродження. Сценічне мистецтво Наддніпрянської України, як взагалі українська культура, розвивалися у цей час, з одного боку, в умовах цензурних переслідувань і заборони української мови (Емський указ 1876 р.) царським урядом, з другого боку, в умовах загального національного піднесення і важливих буржуазних соціально-економічних змін. Суспільно-політична роль національного театру підсилювалась ще й тому, що більшість населення України була відірвана від елітарної культури, а сценічне мистецтво в силу своєї художньої демократичності було зрозумілим для широкого кола неосвічених глядачів, не потребувало для його сприйняття спеціальної підготовки. У 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. У сценічних діячів з' являється, хоч і обмежена, можливість ставити п' єси національної драматургії. Тому театр був єдиним місцем, де прилюдно звучало українське слово. Це робило його найулюбленішою галуззю мистецтва в часи лихоліття.

У другій половині ХІХ століття широкі кола українського населення були охоплені творчим ентузіазмом, який вони реалізовували в аматорській діяльності, перш за все в сценічній. Самодіяльні театральні колективи існували на всій території України. Аматори у грі виражали театральними засобами свої думки, ідеали, національні прагнення, демонстрували любов до українського слова, соціальний протест. Як правило, любителі не мали спеціальних сценічних знань, навіть часто елементарної освіти, але прагнули виразити свої національні почуття. Самодіяльний театральний рух перетворювався у важливий чинник національного відродження.

Своєрідним регіоном у складі Російської імперії був багатонаціональний Кримський півострів. Український елемент завжди був присутнім в духовній культурі цього регіону. Важливо і цікаво дослідити наявність цього елементу в аматорському театральному житті Криму у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., географію розташування самодіяльних сценічних колективів цього регіону, соціальний склад виконавців, місце української драматургії в їх творчій діяльності, причетність місцевих колективів до українського національно-культурного відродження, вплив на суспільне життя. Окремі аспекти цієї проблеми на сьогодні розглядали філологи, мистецтвознавці на сторінках сучасної періодичної преси: гастролі української професійної трупи М. Кропивницького у Криму [2], місце української музики у театральному житті півострова [3], деякі питання історії Севастопольського театру [4]. Історичний аспект залишився поза увагою дослідників.

Самодіяльна творчість завжди носить стихійний характер. Тому офіційні державні хроніки, які фіксували б цей процес, відсутні. До першоджерел з даної проблеми належить періодична преса тієї епохи: газети "Салгир", "Севастопольский листок", "Крымский вестник", "Русская ривьера", "Крымский курьер". Збереглись не всі номери періодичних видань, багато з них знаходяться у жахливому стані. Все це об' єктивно ускладнює вивчення даного культурного явища.

Із тогочасної преси довідуємось, що аматорські гуртки у цей період існували у Сімферополі, Ялті, Севастополі, Алушті, Феодосії, Армянску. У репертуарі самодіяльних колективів у 50-70-х роках ХІХ ст. переважала російська драматургія, але аматори часто ставили п'єси українських авторів. Академік А. Кримський згадував, що величезну допомогу ялтинським гурткам у 60-70-х роках надавав відомий український поет С. Руданський [3].

Найбільш плідний етап розвитку самодіяльного сценічного мистецтва Криму припадає на 80-ті роки XIX - початок XX ст. У цей час до театрального аматорства залучаються широкі кола населення. Головними центрами цього руху були Сімферополь, Ялта, Севастополь.

Справжнім пропагандистом української сценічної культури в Севастополі у 80-90-ті роки XIX ст. був Л.Я. Розумний, обдарований артист-аматор. Крім артистичного таланту, він був наділений неабиякими організаційними здібностями. Газета "Севастопольский листок" свідчить, що саме Л. Розумний організовував родинно-драматичні вечори в міському зібранні в сезонах 1882, 1883 і 1884 рр. [5.-1885.-8 марта]. Він вмів дуже вдало підбирати як головних виконавців, так і самі вистави для цих вечорів. Поряд з російськими ставились і кращі п'єси українських драматургів. У квітні 1885 р. Л. Розумний керував ремонтом літнього театру у Севастополі, поспішав для виступів відомої української трупи М. Старицького, яка в цей час з величезним успіхом грала у Сімферополі [5.-1885.- 17 апреля]. Аматор був щирим шанувальником творчості українських театральних корифеїв. Під час перебування їхніх труп у Севастополі він тісно спілкувався з ними, уважно вивчав їх творчу лабораторію, переймав їх режисерські і акторські прийоми, які потім використовував у співпраці з місцевими любителями, організовуючи самодіяльні вистави.

У 80-90-ті роки родинно-драматичні вечори були дуже популярними у Сімферополі. За свідченням преси, їх організовував місцевий самодіяльний гурток. Великим успіхом у сімферопольських глядачів користувались українські постановки. Найчастіше вони відбувались на сцені міського зібрання [6.-1890.-16 ноября].

Здобуло популярність театральне мистецтво і у військовому середовищі. У 90-ті роки XIX ст. виник аматорський гурток у 51-у піхотному литовському полку, який розташувався поблизу Сімферополя. Колектив ставив як російські, так і українські драми. Цій справі сприяв сам командир полку Мягков,