Н. А. Шкода

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПРОФЕСІОНАЛЬНОГО ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Сучасний процес державотворення, національного відродження в Україні цілком природно привертає увагу до культурного життя українського народу, його мистецтва, в тому числі театрального. Все більше людей усвідомлює, що ознайомлення з історією розвитку українського мистецтва є невід'ємною складовою життя і діяльності кожної інтелігентної людини.

Історію українського професіонального драматичного мистецтва на початку XX ст. науковці традиційно вивчали в театрознавчому аспекті. Драматичний театр - синкретичне мистецтво. Це вимагає при дослідженні його історії використовувати комплексний підхід, що передбачає застосування інформації різних наукових галузей (психології, історії, літературознавства, театрознавства), що сприятиме відновленню більш об'єктивної, повної картини розвитку національного театру. У даній статті здійснюється така спроба.

Мета статті - з'ясувати основні тенденції розвитку українського професіонального драматичного театру на початку XX ст.

Театральна творчість - біосоціальний процес, що розвивається під впливом соціального й психологічного чинників. Мотивація поведінки провідних діячів українського драматичного мистецтва на початку XX ст. була різноплановою, формувалася під впливом почуттів громадського обов'язку та природного особистого егоїзму. Тому конфлікти у професіональних трупах відбувалися внаслідок дії і переплетіння об'єктивних і суб'єктивних чинників. З одного боку, сценічне мистецтво розвивалось в умовах національно-визвольного руху, через що його фундатори, керуючись патріотичними міркуваннями, намагалися багатьма творчими засобами підсилити етноконсолідуючу функцію театру. З іншого боку, сценічний процес відбувався під впливом психологічних суперечок між провідними сценічними діячами і природними творчими розбіжностями між ними.

Конфлікти між провідними режисерами часто використовували артисти труп в егоїстичних інтересах. Виконавці колективів для здійснення особистих намірів не завжди були розбірливими у засобах, вдавалися до шантажу, інтриг, брудних пліток. Листування і спогади театральних діячів та їх сучасників свідчать про те, що фундатори української сцени не просто конфліктували, а часто стосунки між ними доходили до відвертої конфронтації. Не тільки виконавці труп, але і їх керівники часто використовували неінтелігентні засоби: пліткували, переманювали більшою платнею артистів у конкурентів. Інколи непорозуміння виникали внаслідок боротьби за художньо-адміністративне керівництво, за своєрідне диктаторство, хоча міцне управління трупами було запорукою їх успішної діяльності. Без такої диктатури неможливо було відстоювати існування українського театру.

На початку XX ст. обличчя національного театру продовжували визначати корифеї української сцени (М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський). Вони добре усвідомлювали необхідність і користь спільних дій як могутнього засобу боротьби за драматичне мистецтво в умовах урядових заборон і переслідувань. Це змушувало їх об'єднуватись на деякий час.

Парадоксальність і унікальність ситуації полягала в тому, що національний театр, незважаючи на конфлікти між його провідними діячами, виконував етнозахисні й націєтворчі завдання, досяг європейського рівня розвитку. Це стало можливим завдяки обдарованості й патріотичності його провідних представників. Кожен з корифеїв української сцени мав вибір: підвищуватись в чинах, спокуситися високою платнею і славою артиста Імператорського театру, чи служити в українському театрі, добровільно прирікши себе на тяжку працю. Ніхто з них не зрадив бажанню утверджувати національне мистецтво. Але у творчості фундаторів театру патріотична мотивація співіснувала з егоїстичними намірами. Часто перемагало почуття громадського обов'язку, а іноді - особисті міркування. Це зумовило суперечливий характер розвитку драматичного мистецтва.

Українські корифеї залишалися носіями традицій етнографічно-побутового і реалістично- побутового сценічного мистецтва. У досліджуваний період у мистецтві під впливом соціально- політичних, економічних змін, етнічних процесів, внаслідок власної еволюції, відбувалися революційні зміни, утверджувався новий ідейно-творчий напрямок - модернізм. Корифеї не сприйняли нових тем, мистецьких категорій: хто через брак здоров'я, хто через естетичну обмеженість, хто через художній консерватизм. Точилася творча боротьба між двома генераціями. Єдиним із фундаторів українського театру, хто частково сприйняв нову естетику, був М.Садовський.

Початок XX ст. в історії реалістично-побутового театру ознаменувався об'єднанням найвидат- ніших сценічних діячів в один творчий колектив. Корифеї української сцени після тривалого періоду конфліктів, внаслідок цілого кола обставин, вирішили співпрацювати в одній трупі. В об'єднаному творчому колективі мовби підбивалися підсумки пройденого за два десятиріччя шляху. Репертуар промовисто свідчив про значний крок уперед. 1882 р. на початку своєї діяльності перша трупа ледь налічувала 20 більш-менш придатних для постановки п'єс. Тепер у репертуарі було близько 60 назв [1, с.263].

Незважаючи на талановитість артистів, різноманітний репертуар, відгуки преси на вистави були досить гострими [2, с.47]. Невдоволення критиків викликали несумісність в одній виставі деяких акторів, скутість масових сцен. Інакше й бути не могло за механічного об'єднання в одне ціле людей різних творчих напрямків, уподобань, за склеювання в одну виставу сцен з різними режисерськими постановками. М. Кропивницький у листі до Б.Грінченка від 19 грудня 1900 р. характеризує ситуацію в колективі таким чином: "Теперішня наша трупа склалась із шматків, відірваних від 3-х труп: моєї, Садовського, Саксаганського. У одній трупі налягали на репертуар Карого, у другій, моїй, ставили те, що примушували ставити стосунки і люди, у третій (Садовського) зовсім не ставили моїх п'єс, опріч "Вія" [3, арк.388]. Брати Тобілевичі справді порушували рівновагу в репертуарі між п'єсами І.Карпенка-Карого і його власними. В цей час дуже погіршився стан здоров'я М.Кропивницького.

Негативно на моральний клімат у колективі впливали інтриги, плітки, особливо з появою М.Заньковецької, дійсно талановитої артистки, у якої було дуже багато заздрісників. Взаємини між корифеями залишалися складними і заплутаними.