На початку сезону 1903 p., як згадував П.Саксаганський, у "деяких серед трупи відносинах напластовувалось щось сумне, воно висіло над нами, немов дамоклів меч, таємниче і нерозгадане" [4, с.199-200]. Кореспондент "Новостей й биржевой газеты" О.Лотоцький ось як оцінював ситуацію в українському театрі на початку XX ст.: "Упадку украинского театра часто способствуют сами театральные деятели. Больным местом на организме украинского театрального дела является неприятная черта во взаимных отношениях артистов. Недоразумения эти сплошь и рядом имеют слишком даже публичный характер, невольно задевая й наводя на грустные размышления тех, кому дороги интересы украинского театра" [5, арк.4].
Наведені висловлювання є, безперечно, суб'єктивними. Але, порівнявши їх, встановлюємо спільну рису: всі вони містять констатацію існування суперечок між учасниками трупи. Це не може бути випадковим. Таким чином, у колективі дійсно склалася напружена ситуація.
Із закінченням сезону 1903 р. вийшли з трупи М.Кропивницький і М.Заньковецька. Стосунки М.Кропивницького з братами Тобілевичами після цього остаточно зіпсувалися. Режисер з антипатією писав у листі від 1 липня 1908 р. до невідомого режисера: "Тобилевичи не ставили моих пьес новых и старых из личной мести за то, что я ушел из их общества; они пожелали лишить меня заработка. Тобилевичи делали это, как враги мои, да и, кроме того, они уж очень обленились, желали бы кейфовать" [3, арк.ЗЗІ]. 1905 р. театр залишив М.Садовський. Провідні майстри сцени дотримувалися єдиної мети - створення театру для народу, театру реалістичного, загальнодоступного, ви- сокопрофесіонального. Однак мали вони різні, іноді принципово несхожі погляди на репертуар, виконавську манеру, режисерські методи. Творчі розбіжності між ними зумовили нетривалість їх співпраці в одній трупі. Але в той же час вони обумовили естетичний плюралізм, стильову різноманітність театрального життя, що безумовно було прогресивним явищем.
Підточували злагоду в трупі психологічна несумісність між деякими провідними артистами, непорозуміння особистого характеру. Виконавцями колективу були М.Садовський і М.Заньковецька. Між ними тривалий час існували інтимні стосунки, які, залежно від їх характеру, по-різному впливали на творчу діяльність: інколи стимулювали творчий процес, а в багатьох випадках впливали на нього негативно. Відома українська артистка С.Тобілевич згадує, як ще 1887 р. М.Заньковецька посварилася з М.Садовським і залишила трупу [6, с.13]. Товариство опинилося в критичному становищі. М.Садовський змушений був терміново поїхати до артистки в Ніжин. С.Тобілевич так характеризує М.Заньковецьку: "Вона була запальної вдачі, але запал її був скороминучий. Вона, певно, вже пожалкувала, що так раптово й, може, нерозсудливо виїхала з Одеси" [6, с.13]. Відома українська письменниця Л .Сгарицька співчутливо писала про артистку в листі до М.Вороного від 23 лютого 1898 p.: "Яка вона нещасна, що так кохає Садовського, і тим, що не має власної голови на плечах! Якесь таке безпомічне, викинуте за борт створіння" [7, арк.1]. Сварки й примирення між М.Садовським і М.Заньковецькою траплялися досить часто. І.Карпенко-Карий зауважував у листі (без дати) до сина Назара: "Дядько Микола, здається, розійшовся із Заньковецькою, хоч це не в перший раз, і хоче з'єднатися з нами"[8, с.326]. Видатна артистка була емоційною, вразливою жінкою, хворобливо сприймала особисті неприємності. Вона з гіркотою в душі пише в листі (без дати) до брата Олександра (Адасовського): "Дело в том, что я состою теперь отвергнутой любовницей. Понятно, как все изгнанные любовницы, терплю страшные унижения й оскорбления, которых я при своем разбитом здоровье не в силах пережить" [9, арк.1]. 1903 р. під час перебування М.Садовського і М.Заньковецької у складі об'єднаного товариства корифеїв між ними відбулась чергова сварка. Родинні стосунки порвалися, і артистка залишила трупу [6, с.40].
Напружене мистецьке життя, усвідомлення важливих громадських завдань театру і цікава робота не вберегли колектив від розколу. Як зазначалося вище, у квітні 1905 р. із трупи вийшов М.Садовський. П.Саксаганський пояснює причину його виходу політичними розбіжностями: "1904 р. почалася російсько-японська війна. Більшість російської й української інтелігенції бажала погрому російського війська. Садовський був у рядах тих, що підтримували це бажання. Ми з братом Іваном були протилежних думок. На цім різногласії почався межи нами розбрат, який згодом вибухнув у розрив відносин" [10, с.179]. І.Карпенко-Карий у листі до П.Саксаганського висловив такі думки з приводу виходу М.Садовського: "Нехай йому все простить Господь, нехай і мене простить, а все ж краще розійтись, ніж жить в таких стосунках, як ми жили цілий год. Не будемо бачить, не будемо грішить. Нехай йому там бог помагає прославитись, чого він так боляче бажає; нехай насититься його хворобливе славолюбіє і тоді у нього загояться рани тщеславія" [11, арк.3]. Розрив тривав аж до 1926 р. Не відновили дружніх взаємин між П.Саксаганським і М.Садовським ні смерть І.Карпенка-Карого, ні революція, ні інші значні соціальні й родинні події.
З весни 1906 р. смертельна хвороба почала підточувати сили І.Карпенка-Карого. У лютому 1907 р. він вийшов із трупи, а у вересні цього ж року помер. Його смерть стала тяжкою втратою для трупи, особливо для П.Саксаганського. "Після смерті брата я загубив не тільки товариша по веденню великої і важкої справи. Це була велика моральна сила, авторитет і піддержка", - говорив він кореспондентові газети "Полтавський голос" [10, с.189]. П.Саксаганський відчував себе самотнім і безпорадним: "Я часто не спав цілими