ночами, у товаристві нікого близького, а до стіни не заговориш ні про горе, ні про младенчеські сни. З ким проводити ідею, всі зібрались лиш для заробітку" [4, с.206]. П.Саксаганський продовжував свою мистецьку діяльність, захищаючи сценічний реалізм. Моральний стан режисера погіршувався ще й через зіпсовані стосунки з іншим братом - М.Садовським. У душі П.Саксаганського з новою силою спалахнула антипатія до нього. У листі до племінниці М.Тобілевич у грудні 1907 р. він, звинувачуючи М.Заньковецьку і М.Садовського, з гнівом писав: "Вона разраіла і нас. Микола хворий на манію велічія; вона завжди грала на цій струні. Нещасна жінка! Він (Садовський) при житті Івана писав: "Поки Рось тече рікою, Дніпро в море ллється, доти серце Садовського з Карим не зіллється" [12, арк.2].
Час від часу в ролях класичного репертуару в трупі П.Саксаганського виступав М.Кропивницький. Репертуар "Товариства" 1906-1909 pp. показує, що головну увагу П.Саксаганський зосередив на відновленні й удосконаленні класичного українського репертуару та на постановці деяких нових п'єс. Модерністських п'єс П.Саксаганський не визнавав. 20 березня 1909 р. в Миколаєві артист і режисер прощався із глядачами, з акторами, з якими він працював близько двох десятків років. Трупа його проіснувала недовго: провідні артисти розійшлися по інших театральних колективах. Почався новий етап у житті П.Саксаганського — гастролі в складі різних сценічних колективів. Багато творчих планів митця залишилися нереалізованими. Українська артистка Н.Дорошенко у листі до Д.Яворницького на початку 1914 р. з гіркотою писала про видатного театрального митця: "Дуже мені його шкода, що такий великий талант і сидить без діла - його приятелі повинні подбати, щоб організувати йому трупу, це ж уже не такі великі гроші. Просто сором, що гине такий великий художник, та опріч того він би зоставив після себе і молоде покоління, а коли не матиме він трупи, то нічого після нього й не зостанеться" [13, с.162].
Так і не налагодилися стосунки між М.Кропивницьким і М.Садовським. Цікаві спогади щодо цього залишив український артист П.Коваленко. 1909 р. він був членом комісії, яка займалася організацією святкування річниці смерті Т.Шевченка. Комісія вирішила провести концерт у театрі М.Садовського. П.Коваленко про це згадував: "Садовський дав згоду виступити безкоштовно, але за приміщення, скільки ми не торгувались, взяв вартість повного збору" [14, арк.5]. Організаційна комісія запросила до участі в конкурсі також і М.Кропивницького. П.Коваленко писав: "Виникла думка, що може при цій нагоді пощастить примирити на цьому культурному святі Кропивницького та його учня Садовського, яких довгі роки роз'єднували якісь суто особисті мотиви" [14, арк.5]. М.Кропивницький був на цьому вечорі налаштований на миролюбність, хотів зустрітися зі своїм колишнім учнем, обговорити деякі театральні справи. Але М.Садовського примирення з учителем зовсім не цікавило. П.Коваленко з цього приводу писав: "З читців першим виступив М. Садовський. Він ефектно прочитав "Ченця" і на біс "До мертвих і живих", одержав шалену кількість оплесків і пішов з театру" [14, арк.8]. М.Кропивницький був ображений такою байдужістю свого учня.
Незважаючи на наведені факти конфліктів між провідними сценічними діячами, професіональний театр був важливим чинником національного руху: послідовно пропагував українську мову, виховував національну свідомість, консолідував суспільство навколо української ідеї. Тривалий час театр виконував етнозахисну функцію, використовуючи доступні етнографічно-побутові засоби, близькі й зрозумілі широкому колу різних прошарків українського суспільства. У художньому плані це робило театр обмеженим і одноманітним. Але в умовах піднесення національно-визвольного руху це себе виправдовувало з погляду громадського, тому що саме етнографічно-побутовий репертуар і естетика найбільш оптимально сприяли формуванню самосвідомості у виконавців і глядачів. На сценічне мистецтво впливали й інші чинники визвольного руху. Завдяки боротьбі українських партій, депутатів у І і II Державних Думах стали можливими деякі досягнення в національно- культурній сфері. Після революційних подій 1905-1907 pp. перед театром, як і перед усіма видами мистецької творчості, відкрилися певні можливості розвитку. Були дозволені постановки п'єс, перекладених з інших мов; розширилася тематика нової української драматургії - можна було писати і показувати вистави на історичні теми, а також із життя робітників та інтелігенції. Важливим досягненням національного руху в роки першої російської революції 1905-1907 pp. було заснування першого українського стаціонарного театру в Києві під керівництвом М.Садовського.
Покоління фундаторів професіонального театру поступово відходило від керівництва театральним процесом. Померли М.Старицький (1904), І.Карпенко-Карий (1907), М.Кропивницький (1910); розпустив свою трупу 1909 р. П.Саксаганський. Проте питання "бути чи не бути українському театрові", що так активно й яскраво виявив себе у 80-х та 90-х pp. XIX ст., вже не зводилося до проблеми фізичного існування українських труп, які відстояли його в наполегливій боротьбі ще в XIX ст. Проблема полягала у створенні відповідних умов для його суспільного і художнього зростання.
Життя йшло далі, висувало нові питання, на які твори українських класиків природно вже не могли дати відповіді. Як зазначалося вище, відбити на сцені суспільні зміни поставило собі за мету нове покоління діячів мистецтва, які були сучасниками цих подій. Модерністичні пошуки здійснював перший український стаціонарний театр М.Садовського.
Непомітно в трупі М.Садовського почала визрівати творча криза, посилювалося незадоволення станом театру з боку групи артистів, яких перестало влаштовувати керівництво М.Садовського[15, с.69]. Відомий український артист І.Мар'яненко, один із провідних виконавців