колективу, зазначав: "Приблизно з 1912 року театр перестає працювати над поширенням репертуару, все частіше виставляються «касові» п'єси" [16, с.168]. Стосунки між режисером і виконавцями загострилися не тільки через творчі непорозуміння, але ще й через деякі хиби характеру режисера. В.Василько, відомий український театральний діяч, який працював у той час у трупі М.Садовського, залишив такі спогади про видатного режисера: "Типовими рисами вдачі Миколи Карповича були вольовитість, завзятість. Висловлювався він різко, категорично, не любив критичних зауважень", с.63]. 1914 р. зі складу трупи вийшли провідні артисти - І.Мар'яненко та його дружина О.Полянська, які очолювали новаторську течію в театрі. Колектив продовжував своє існування, але позбувся талановитих виконавців.
Розвиток українського професіонального театру на початку XX ст. був складним і суперечливим. Провідні театральні діячі так і не змогли досягти злагоди в творчих і особистих стосунках. З одного боку, їм заважали співпрацювати різні погляди на сценічний процес, що було природним і позитивним, а з іншого боку, - особистий чинник (їх психологічна несумісність і характерологічні особливості).
На початку XX ст. в театральному мистецтві відбувався конфлікт поколінь: між представниками етнографічно-побутового театру та виразниками модерністичної естетики. Провідну роль продовжували відігравати фундатори національного театру - М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий, М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський. Але вони, кожен з різних причин, не сприйняли модерністичну творчу систему, яка була розрахована на елітарну частину глядачів. Відігравши вагому роль у виникненні й становленні національного театру, вони не змогли подолати власний консерватизм і певну художню обмеженість. Єдиним українським корифеєм, який певною мірою наблизив український театр до європейського зразку, був М.Садовський. Але через певну творчу обмеженість і особистісний чинник експеримент режисера виявився непослідовним, обмеженим.
У досліджуваний період український професіональний театр виконував етносоціальні функції, використовуючи творчий інструментарій - специфічний побутовий репертуар, етнографічний характер костюмів, декорацій, відповідну музично-хореографічну обробку вистав. Обрана естетична система оптимально сприяла збереженню української мови, пропаганді етнографічних засад і звичаїв українців, відтворювала національний психологічний тип, інтенсифікувала пробудження етнічної свідомості у певної частини виконавців і глядачів.
Джерела та література
Український драматичний театр. Нариси історії: В 2 т. - К., 1967. - Т. 1: Дожовтневий період.
Коломієць РГ. Театр Саксаганського і Карпенко-Карого. - К.,1984.
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. - Ф. 90. - Оп. 1. - Од.зб.52.
Саксаганський П.К. По шляху життя. Мемуари. - Київ; Харків, 1935.
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф.14-8. - Од.зб. 408.
Спогади про Панаса Саксаганського. Зб. спогадів. - К., 1984.
Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського. Ф ІН. -№10359.
Карпенко-Карий І.К. Твори: В 3 т. - К., 1985. - Т. 3: Статті. Листи.
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Архів М.Заньковецької. - Р- №834.
Тобілевич Б.П. Панас Карпович Саксаганський. Життя і творчість. - К., 1955.
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Архів І. Карпенко-Карого. Р- №224с.
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Архів П.Саксаганського. Р- №3977.
Епістолярна спадщина Д.І.Яворницького. - Вип. 2. - Дніпропетровськ, 1999.
Музей театрального, музичного та кіномистецтва України. Архів М.Кропивницького. Р- №1937.
Василько B.C. Театру віддане життя. - К., 1984.
Мар'яненко І.О. Минуле українського театру. - К., 1953