Носик М. А.

Формирование государственной ветви органов контроля на Юге Украины (1920-1923 гг.)

Освещается начальный этап деятельности органов государственного контроля на Юге Украины. Также в статье освещаются специфические черты, которые ярко характеризуют особенности становления и деятельности органов Рабоче-крестьянской инспекции Одещины, Николаевщины и Херсонщины до их объединения с партийной ветвью органов контроля. Внимание акцентируется на специфике взаимоотношений южноукраинских органов контроля с политическим центром и местными ведомственно- отраслевыми инспекциями. Впервые в научный оборот вводятся данные о численности и структурной организации региональных органов контроля указанного периода на Юге Украины.

Ключевые слова: государственный контроль, Рабоче-крестьянская инспекция, специализированные инспекции, Черноморская РКИ, Южная окружная РКИ путей сообщения, Николаевская поверочная инспекция, Бюро жалоб и заявлений.

/. Г. Окорокова, О. М. Ігнатуша

особливості регіонального поширення нетрадиційних релігій та неоязичництва у сучасній україні

Національно-культурне відродження та становлення незалежної української держави супроводжуються кількісними та якісними змінами у всіх сферах суспільного життя, в тому числі й у релігійній. Характерним для періоду 1991-2008 pp. є значне поширення нетрадиційних релігійних рухів, а також неоязичництва, яке має спільні риси з новітніми релігіями, і багатьма дослідниками відноситься до нетрадиційних.

Неоязичницький рух став невід'ємною частиною українського релігійного й культурного простору. Тому вивчення його є надзвичайно актуальним. Він представлений багатьма течіями та напрямками, спільна мета яких - відродження прадавніх народних вірувань. Від мети повернення до етнічної, рідної віри, часто синонімом українського неоязичництва вживається назва „рідновірство".

Притаманна цьому явищу динамічність розвитку вимагає постійної уваги з боку науковців. Вагомий внесок у вивчення рідновірства зробили Т.Р. Беднарчик, О.О. Тупик, А.М. Колодний, Г.С. Лозко, О.Г. Гуцуляк, Т.В.Хміль та ін. Вони порушили філософський аспект неоязичництва, зосередили увагу на характеристиці найпоширенішої течії - РУНВіри. Проте до сих пір немає ґрунтовного й комплексного історичного дослідження українського неоязичництва.

Цікавим і нерозробленим залишається питання особливостей географічного поширення рідновірства в Україні. Побіжний аналіз регіонального поширення неоязичництва у сучасній Україні здійснює лише A.M. Колодний[1; С. 745]

Разом з тим, сучасні дослідження української релігійно-географічної сфери, які провели С.В. Павлов [2], А.С. Ковальчук [3], Л.Т. Шевчук, О.О. Любіцева та ін., дозволяють підійти до характеристики особливостей регіонального поширення нетрадиційних релігій та неоязичництва в Україні на сучасному етапі. Зокрема, А.С. Ковальчук звертає увагу на те, що „розвиток територіальної організації релігійної сфери України визначають і суспільно-, і природно-географічні чинники. Зокрема, виділяються: історико-географічні (ширше - історичні), суспільно-політичні, етнічні, соціально-культурні, соціально-психологічні, соціально-побутові, економічні, власне релігійні та інші чинники; територіальна організація населення і система його розселення, релігійно-географічне положення України. Чинники тісно взаємопов'язані і впливають на територіальну організацію релігійної сфери комплексно" [3, с.5-7]. Ці висновки, взяті як вихідні для нашого дослідження, скеровують його в бік аналізу наведеного переліку чинників. Крім зазначених А.С. Ковальчуком факторів, важливим є особистісний фактор, значення якого згаданий автор ілюструє на прикладі особистого впливу окремих церковних лідерів у поширенні Української Автокефальної Православної Церкви і Української Православної Церкви Київського Патріархату. Вплив особистісного фактору теж вважатимемо потенційно суттєвим для поширення в Україні неоязичницького руху.

Перейдемо до регіональної характеристики нетрадиційних релігій та неоязичницького руху в Україні. За спільністю ознак у релігійній сфері в окремих районах країни, дослідники виокремлюють релігійно-географічні регіони. Так, С.В.Павлов виділяє чотири таких регіони:

Західний - Волинська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська та Чернівецька області;

Центральний - Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Київська та Чернігівська;

Південний - Крим, Одеська, Миколаївська і Херсонська області;

Східний - Сумська, Харківська, Полтавська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області [1, с. 11 ].

На основі статистичних даних по окремих областях Релігійно-інформаційної служби України [4] проаналізуємо, чи можемо ми застосувати таке районування до географії поширення новітніх релігій.

Релігійна ситуація в кожному з регіонів визначається передусім історико-культурними та соціа- льно-політичними обставинами. Так, для західних областей характерні висока релігійність суспільства та виразна традиційність. Тому новітні релігії тут практично не поширюються. У відсотковому співвідношенні їхня вага складає в середньому один відсоток від загальної кількості релігійних громад. Найменше їху Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Центральний релігійно-географічний регіон відображає середні показники по Україні: відносна вага нетрадиційних релігійних громад тут коливається від одного - Хмельницька, Київська області - до трьох - Вінницька, Черкаська області відсотків.

Південний регіон відрізняється низьким рівнем релігійності та традиційності у суспільстві. Тому новітні релігії отримали тут значне поширення - від трьох - Миколаївська область - до шести - Херсонська область - відсотків.

Східний регіон відзначається найменшим ступенем релігійності й традиційності суспільства. Відповідно, новітні релігії отримали тут найбільше поширення. Якщо приймати за Східний регіон області, виділені С.В. Павловим, то вага нетрадиційних релігій тут коливається від двох відсотків - Сумська область - до шести - Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька області. Дослідником територіальної організації релігійної сфери в Україні А.С. Ковальчуком виокремлені Кримський та Східний регіони характеризуються з додатком ,,-неорелігійний" [3, с.14].

Отже, аналізуючи територіальне поширення нетрадиційних релігій в Україні, ми бачимо певну специфічність і, як наслідок, невідповідність загальному релігійному районуванню.

Спробуємо провести районування саме за ознакою поширеності неорелігій.

Очевидно, відносно розповсюдження новітніх релігій, Сумську та Дніпропетровську області, де вага нетрадиційних релігій становить відповідно два і три відсотки, не варто відносити до Східного регіону. Хмельницьку область - як за часткою новітніх релігій, так і