О.М. Ігнатуша

УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ПЕРЕД ВИКЛИКОМ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ: ПРАВОСЛАВНА ПЕРСПЕКТИВА (ХІХ - ПОЧ. ХХ СТ.)

Російська православна церква (РПЦ), яка в ХІХ - на початку ХХ ст. становила оплот імперської державної системи, була неподільним володарем суспільної релігійної думки в українських землях. Але сама вона переживала не найкращі часи.

Кризовий стан її консервативної моноструктури був обумовлений як світовими цивілізаційними процесами, так і розвитком національної самосвідомості українського народу, які вимагали осучаснення конфесії, наближення її до народного життя.

Активізація творчих сил церкви відбувалася синхронно з піднесенням суспільно- політичного руху в Російській імперії. Українське національно-церковне пробудження було нерозривно пов'язане з процесом національного відродження.

Цей взаємозв'язок заслуговує на більш детальне вивчення, аніж на умоглядну констатацію. Між тим у літературі такої характеристики сьогодні ще бракує.

Його вивчення виглядає особливо актуальним в контексті осмислення генези українських церковних реформ, які модернізували українське православ'я у ХХ ст. При цьому варто взяти до уваги ту обставину, що модернізація стала знаковою для усього православного світу, явивши в ХІХ-ХХ ст. яскравий феєрверк утвердження автокефалій Елладської, Болгарської, Грузинської, Румунської, Сербської, Польської, Кіпрської, Албанської церков.

Одним із принципових моментів при дослідженні національної церковної модернізації в Україні, на нашу думку, має стати вивчення реакції на неї соціальних верств, які наповнювали собою повноту церкви і, передусім, найбільш масових та впливових - селянства, робітників, інтелігенції, духовенства. Необхідно взяти до уваги трансформації соціально-станової структури українського суспільства перехідної доби, появу нових верств і зміну старих. Проблема ця надзвичайно цікава і глибока.

Спробуємо в межах статті, хоча б у загальних рисах, простежити цю залежність шляхом стислого аналізу кожної з верств тогочасного суспільства, які мали безпосереднє відношення до інституційного реформування Російської православної церкви в Україні.

Духовенство. Якщо серед діячів суспільно-політичного руху державне становище церкви, її відчуження від реалій народного життя, привнесення в неї чужих традицій формувало її негативний образ, то в середовищі духовенства та певної частини світської інтелігенції прояви невдоволення вихлюпнулись у богословсько-етичні шукання, спроби наближення Слова Божого до народу. Про це свідчив приклад російського народу, процес націотворення якого був прискорений російськими формами імперської державності.

Ще в першій половині ХІХ ст. архімандрит Макарій Глухарьов здійснив переклад Біблії російською мовою і порушив перед імператором питання про необхідність її видання та розповсюдження. Протоієрей Герасим Павський читав свої нові переклади Біблії студентам Петербурзької духовної академії [1.-С.20].

Проте спроби осучаснення конфесії у сфері віровчення, пов'язані з перекладом на російську мову богослужбових книг і узгодження цього питання з церковними канонами, на початку ХІХ ст. виявилось приреченим на невдачу [2.-С. 131-132].

У консервативному середовищі РПЦ у більшій мірі знаходили свій відгук лише ті суспільно-церковні ідеї, які не порушували традиційних поглядів на устрій церкви, її систему зв'язків з державним апаратом, усталений ритуалізм її обрядовості й сакральності мови.

Паростки інакодумства безжалісно викорінювались ортодоксальною системою. Свідченням цього може бути доля вищезгаданого протоієрея Герасима Павського. Записи перекладів Біблії, здійснених о. Герасимом, у студентів були відібрані й знищені, а самого священика піддали дворічному слідству. Офіціозна світська та церковна преса схвально відгукувалась на каральні дії властей. Видання Біблії російською мовою стало можливим лише в епоху реформ 60-х років ХІХ ст. Її друк розпочали частинами в 1867 р., а в повному складі вона вийшла 1876 р. [3.-С.184].

Ще більший спротив довелося долати українському прогресивному духовенству та національній інтелігенції, аби наблизити Слово Боже до народу. Одна з головних ознак національної ідентичності - мова - ігнорувалася російською імперською владою, визнаючись нею лише як варіант російського "наріччя".

Не дивлячись на заборонні санкції державно-церковної влади, проймаючись загальнонародними запитами та проблемами, усвідомлюючи свою відповідальність за долю нації, кращі представники української інтелігенції також зробили спроби перекладів на рідну мову богослужбових текстів. Вже на початку 60-х років ХІХ ст. досить вдало (як пізніше зазначала імператорська Академія Наук) опрацював Четвероєвангеліє інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський. 1870 р. протоієрей Василь Гречулевич дав перші зразки проповіді українською мовою. У 1870-х рр. перекладницьку роботу над текстом Біблії здійснили відомі майстри українського слова Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй- Левицький та Іван Пулюй. Підготовлені ними видання стали з'являтися в Україні вже у 1880-х рр., поширюючись із-за кордону, де вони побачили світ при сприянні Британського біблійного товариства.

Нова література, яка порушувала суспільно-церковну проблематику, привертала увагу до сучасного стану та історичних традицій устрою православної церкви, популяризувала християнські ідеї і була друкована не тільки в Західній Європі [4; 5], Москві чи Санкт- Петербурзі [6; 7], а й у Києві, а згодом - у Харкові, Одесі, Кам'янець-Подільському, Полтаві, а її авторами все частіше виступали богослови й історики церкви з України та українського походження [див., напр.: 8; 9; 10.-С.86-124; 11].

Вже з середини ХІХ ст. почали виходити друком ґрунтовні узагальнюючі праці з історії православної церкви, які невід'ємною часткою російської спадщини розглядали історію української церкви. Протягом 1847-1894 рр. шість видань витримала п'ятитомна "Історія Руської Церкви" професора Московської духовної академії, який згодом став архієпископом Харківським, а пізніше - Чернігівським - Філарета (Гумілевського). В ній на багатому документальному, зокрема архівному, матеріалі розглядалися "западнорусские земли". Ще більш скрупульозно українська церковна історія систематично викладалася в дванадцятитомному дослідженні професора