Санкт-Петербурзької духовної академії, митрополита Макарія (Булгакова), яке було друковане з 1864 по 1886 рр. [12]. У першій половині 80-х років ХІХ ст. побачила світ перша в російській історіографії спеціальна узагальнююча праця з історії православної церкви в Україні професора Санкт- Петербурзької духовної академії І. Чистовича. Вона подавала коротку історію Київської митрополії від ХІУ ст. та характеризувала кожну з українських єпархій: їх загальний устрій, стан церковної освіти, діяльність митрополитів та єпископів [13]. Не дивлячись на москвоцентричність історіографічних концепцій авторів згаданих узагальнюючих праць, їх внесок у вивчення та популяризацію української церковної історії був очевидним.
Друга половина ХІХ ст., зокрема шістдесяті роки, стали часом бурхливого розвитку церковної журналістики, появу якої відомий російський богослов протоієрей Георгій Флоровский назвав "одним із найхарактерніших симптомів епохи" [14.-С.335]. Опріч великої кількості видань, які друкувалися в Петербурзі та Москві й мали численну школу своїх читачів у всіх українських єпархіях, на їх території набувають популярності свої релігійні видання. Такими стали "Руководство для сельских пастырей", започатковане 1860 р. у Києві під редакцією протоієрея П.Г. Лебединцева, "Труды Киевской духовной академии", "Епархиальные ведомости", що першими почали виходити в Одесі, подавши приклад для наслідування такого типу видань в інших і не тільки українських єпархіях. У 1862 р. у Харкові єпископ (з 1879 р. - митрополит) Макарій (Булгаков) заснував "Духовный вестник". З 1884 р. там само з ініціативи архієпископа Амвросія (Ключарьова) починає виходити журнал "Вера и Разум".
Не дивлячись на зниження загального рівня богословської літератури, яке відбулося в 80-х роках ХІХ ст., коли посаду обер-прокурора Синоду зайняв К.П. Побєдоносцев, її суспільний вплив не применшився.
Розширювалася жанрова структура церковних видань. Більшість з них друкували розвідки про церковні старожитності, нариси з історії окремих храмів та монастирів, життєписи місцевих церковних діячів, документи церковних архівів, роблячи цінний внесок у формування національної релігійної свідомості.
Приклад західних націй в ХІХ ст. підняв нову хвилю релігійного відродження - пізнього протестантизму, зокрема - баптизму.
У співставленні з цим фактором стають зрозумілими спроби частини української православної інтелігенції, яка ще чітко не усвідомила характер баптистського руху, використати його для очищення православ'я в контексті національних інтересів. Серед ініціаторів таких ідей Михайло Грушевський називав Олександра Кониського, Трохима Зіньківського, Івана Трегубова, згадував "чимало молодих богословів з київської семінарії та духовної академії, котрим цей релігійний рух був і ближче звісний і ближче їх інтересував" [15.-С.185]. Але розвиток баптизму та євангельського християнства вже в 7090-х роках ХІХ ст. в Україні показав, що цей рух, організаційно перерісши форми православ'я, не зміг зрушити офіційну церкву в бік її серйозного реформування. Наслідком невирішеності цієї суперечності стало продовження зростання пізньопротестантських рухів в Україні, поступове їх вкорінення на українському етнічному ґрунті із залишком родових форм російського православ'я. В кінцевому рахунку таке вкорінення обмежувало сферу впливу православної церкви.
Таким чином, спроби прогресивного духовенства модернізувати православну церкву на вимогу часу заради наближення її до народу та потреб людської особистості, новоєвропейської десакралізованої свідомості в ХІХ ст. не стали масовими та ефективними. Це було закономірним наслідком підлеглого становища духовенства перед світською владою, жорсткої ієрархічності церковних відносин, відсутності демократичних механізмів впровадження нових ідей в церковному та суспільному житті. Нові ідеї відбивали зростаючий рівень релігійної, політичної та національної свідомості духовної еліти, відповідний способу мислення і світоглядним уявленням нової епохи. Суголосні загальноєвропейським прогресивним ідеям, ці ідеї проявлялися у своєрідних національних формах. Але вони не заперечувались церковними верхами лише тоді, коли об'єктивно не шкодили імперським інтересам. У той самий час нові опозиційні церковні ідеї багато в чому ще відповідали залишковому рівню станової психології духовної верстви, впиралися в стіну релігійного консерватизму мас, відбивали загальний невисокий рівень політичної та національної свідомості, страждали етнографізмом, культурництвом. Врешті - вони ще не сягнули рівня чітко сформульованих церковно-політичних доктрин. Прогресивне духовенство в ХІХ ст. виявилось неспроможним запропонувати життєздатної альтернативи широко критикованій моделі церковного устрою і державно-церковних взаємин. І все ж, за висловом відомого російського богослова протоієрея Олександра Шмемана, "в церковно- богословському досвіді російської Церкви це богословське "західництво", певна річ, відіграло фатальну роль, применшувати цього не слід" (підкреслення наше - О.І.) [16.- С.384]. Отож, сколихнувши і розкріпачивши релігійну думку, воно об'єктивно наблизило логічну розв'язку. Характер історично-культурного процесу, загальнолюдського цивілізаційного поступу вимагав утвердження в Україні феномену "національної церкви" як природної сходини до справжньої національної, релігійної та особистої свободи.
Інтелігенція. Природна поява української інтелігенції на початку ХІХ ст. розглядалася російською імперською владою як небажаний побічний продукт суспільного прогресу, радше - власних заходів із обслуговування державних інтересів. Формуючи цю верству заради використання здобутків західноєвропейської культури [17.-С.180-181], російський царизм, передусім, турбувався про ідейно-політичне її виховання як вірної виконавиці потреб реорганізованого на західний взірець державного апарату. Цей фактор культивування російського типу інтелігенції стримував генезу етнічно української інтелектуальної верхівки, а відтак - і української національної свідомості та гальмував розгортання національного руху. Але, не дивлячись на таку перешкоду, соціально- економічна потреба в освічених людях і розвиток світської та церковної освіти виводили формування цієї верстви поза повний контроль імперської влади. Відповідно з розширенням лав російської інтелігенції, зростали й лави інтелігенції української, яка в більшій мірі ототожнювала