Стаючи активною громадсько-політичною силою, інтелігенція, завдяки характерові інтелектуальної творчої праці, швидше і глибше усвідомлювала свою відповідальність за долю всієї нації. Відсоток дітей священиків та церковнослужителів у її складі був особливо вагомим. Він на порядок перевищував частку цієї категорії населення в соціальній структурі українського суспільства. Зокрема, за даними на 1880 р., відповідно 18,6% та 51,7% студентів (майбутньої інтелігенції), що навчалися в Київському та Новоросійському (м. Одеса) університетах, становили представники духовного стану [18.-С.88]. І хоча надалі питома вага вихідців із духовенства зменшувалась, вона залишалась значною. У 1900 р. їх частка серед студентів семи найбільших університетів країни (включаючи Харківський та Одеський) дорівнювала 9,1% (1880 р. - 24,1%) [19.-С.44]. Зауважена статистика переконує нас у тому, що для української інтелігенції другої половини ХІХ ст. були добре знаними проблеми духовного відомства. З ним вона мала станові зв'язки. На загал українська інтелігенція модерної доби була релігійною і вже тому не могла абстрагуватись від церковних проблем та пошуку шляхів їх розв'язання.

Разом з тим, відносно високі відсотки представників духовної верстви в світських навчальних закладах свідчили про інші, суперечливі тенденції: розмивання професійної замкненості духовного стану, втрату ним своїх станових ознак і пріоритетів, спраглість частини церкви до світської освіти, що, безперечно, було симптоматичним проявом секуляризації всієї духовної культури, в тому числі й національної.

Водночас, як принципове, підкреслимо інше. Розуміння пріоритетності національно орієнтованих способів відродження церкви також не стало всезагальним. Це було закономірним наслідком української бездержавності.

Культура, яка розвивалась у річищі російських національних форм під протекторатом Російської держави, спрямовувала політичну та релігійну думку в русло загальноросійського контексту. За умов ключового становища російської нації та її національної еліти в державній структурі та придавленості й слабкості українських національних форм, політична і церковна православна еліта в більшій мірі орієнтувались на великоруські форми. Суттєвий вплив на таку еволюцію справив довгодіючий фактор винищення української політичної верхівки та духовної еліти внаслідок втрати української державної самостійності в ХVП столітті. Хоча він, до певної міри, ослаблював та запізнював сприйняття нових антицерковних ідей, котрі все частіше проявлялись на Заході після епохи Просвітництва та особливо - від Французької революції [20.-С.183], водночас він створював поживний ґрунт для культивування інонаціональних москвоцентричних ідей в українському середовищі (в тому числі й церковних).

Як відомо, в суспільствах модерної доби роль політичної еліти завжди перебирала на себе національна інтелігенція. Але для української інтелігенції така роль виявилася непосильною, не дивлячись на властивий їй загальний характер інтелектуальної праці та соціальну психологію месіанізму.

Прискорені темпи розвитку капіталізму в Україні в ХІХ ст., які перетворили інтелігенцію в окрему соціальну верству, скорегували її соціальну та національну структуру, позначились на домінуванні серед неї всеросійських форм політичної організації. В імперській російській державі вони мусили бути "наднаціональними", ефективно слугуючи ідеї московського централізму.

Інтелігенція України формувалася за рахунок представників різних національностей. Бездержавність України була головною причиною того, що частка українців серед осіб, праця яких мала ознаки інтелігентності, була значно меншою за відсоток представників корінної національності в загальній соціальній структурі населення. Так, за даними Всеросійського перепису населення 1897 р., серед педагогів і вихователів українці становили 23,1%, серед зайнятих у науці, літературі і мистецтві - 11,2%, серед медиків - 28,3%. У цілому ж, серед працюючого населення інтелігенція становила лише кілька відсотків. (У Південно-західному краї (Київська, Волинська й Подільська губернії) - лише 2%) [19.-С.42]. Тому політичний досвід і суспільний вплив української інтелігенції наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. був об' єктивно обмеженим неповнотою соціальної структури української нації.

Російська культура, а в тому числі - політична, релігійна та витворені нею шаблони оцінок суспільних явищ слугували зразком якості та вищості. В середовищі українців психологічно породжувалось прагнення позбутись почуття "малоросійської" меншовартості та піднести себе до "еталону" великороса. Оскільки великоросійська традиція була великодержавною, імперською за своєю суттю, вона вносила конфліктність в культурні та політичні взаємини росіян з іншими національними суб'єктами. Ця традиція, вкорінена в ментальність нації, не могла бути суттєво змінена нетривалими політичними впливами нової доби. Отож не випадково, що російські революціонери і демократи, які "починали свою кар'єру радикальним напрямком і навіть барикадами, ставали деспотами, рятуючи "єдність держави", необхідну, як їм здавалося, для захисту "свободи і прогресу" від зазіхань з боку "сепаратизму", на їхню думку, символу реакції" [21.-С.11].

Широко відомі слова В.К. Винниченка, які неодноразово знаходили підкріплення життєвою практикою: "Російська демократія закінчується там, де починається українське питання". Отож, російський шаблон "передової людини", революціонера-демократа став некритично сприйматися за взірець, наслідувався в Україні, формуючи, за висловом М.П. Драгоманова, "іноземців вдома".

Думка М.П. Драгоманова свідчить про те, що вже в другій половині ХІХ ст. передовими українськими діячами починає усвідомлюватись органічна непоєднанність ідеалів українського та російського суспільно-політичних і націокультурних рухів. Це усвідомлення було засадничим і для національно-церковного руху. Проте, внаслідок відносної слабкості останнього, воно стало надбанням українських інтелектуалів лише на початку ХХ ст.

Таким чином, цілком природно, що українська політична й церковна еліта ХІХ ст. шукала нових способів оновлення церкви, орієнтуючись